Артур Хейли - Готель

Пітер лише двічі перебивав її. Чи бачила вона в сусідній кімнаті жінок, про яких згадували Діксон та інші? Чи заходив у номер хто-небудь із службовців готелю? У відповідь на обидва запитання вона заперечливо похитала головою.

Тепер їй хотілося розповідати й пояснювати далі. Всієї цієї історії не сталося б, сказала вона, якби вчора не був день її народження.

— Вчора був день вашого народження? — здивовано перепитав він.

— Мені сповнилося дев’ятнадцять.

— І ви в цей день були самі?

Марша вирішила: якщо вже сповідатися, то до кінця. І розповіла про телефонний дзвінок з Рима й про те, як засмутилася, почувши, що батько затримується.

— Ну от, — сказав Пітер, коли дівчина замовкла, — тепер я вже хоч трохи розумію, що сталося.

— Таке більше не повториться. Ніколи.

— Я вам вірю. — Він перейшов на діловий тон. — І хочу використати дещо з того, що ви мені розповіли.

— Як саме? — збентежено спитала вона.

— Я викличу тих чотирьох — Діксона, Дюмера та двох їхніх дружків — у готель і побалакаю з ними.

— А якщо вони відмовляться прийти?

— Прийдуть — ніде не дінуться. — Пітер уже знав, як їх примусити.

Марша, все ще стривожена, спитала:

— А не вийде так, що після того все місто заговорить про мене?

— Можу вас запевнити, що після нашої розмови у них взагалі пропаде охота балакати.

— Гаразд, — погодилася дівчина. — 1 дякую вам за все, що ви для мене зробили.

Їй полегшало на душі, і вона враз повеселішала.

Пітер, якому вже кортіло діяти, вирішив посидіти з дівчиною ще кілька хвилин, щоб до кінця заспокоїти її. Він сказав:

— Я мушу вам дещо пояснити, міс Прейскотт.

— Марша.

— Гаразд, тоді я — Пітер. — В даному разі, вирішив він, фамільярність можна виправдати, хоч взагалі готельним службовцям рекомендують уникати її в стосунках з малознайомими мешканцями. — Розумієте, в готелях робиться чимало такого, на що нам доводиться затуляти очі. Але таких неподобств, як учорашній випадок, дарувати не можна. І тут ми не пощадимо нікого — навіть наших службовців, якщо вони в них замішані.

Пітер знав, що в питаннях, які стосуються репутації готелю, Уоррен Трент буде цілком солідарний з ним і підтримає всі його заходи.

Власне, на цьому розмову можна було кінчати. Він підвівся й підійшов до вікна. Внизу лежала широка, велелюдна Кенел-стріт. Проїжджа частина її, розрахована на рух у шість рядів, була заповнена машинами, на тротуарах вирував людський потік. Пітер помітив, що представники HACK [9] HACK — Національна асоціація сприяння кольоровому населенню. знов пікетують якусь крамницю. Один плакат закликав: «Не купуйте в цій крамниці. Тут дискримінують людей». Пікетники з плакатами повільно походжали перед вітринами, й перехожі обминали їх.

— Ви недавно приїхали в Новий Орлеан, правда ж? — спитала Марша.

Вона теж підійшла до вікна, і він чув ніжний, тонкий запах її парфумів.

— Еге ж. Власне, ще не встиг навіть як слід вивчити місто.

І тут вона з несподіваним для себе самої ентузіазмом сказала:

— А я так здорово знаю його історію! Можна, я буду вашою вчителькою?

— Н-ну… я накупив різних книжок. В мене просто часу немає читати.

— Книжки ще встигнете почитати. А я вам спочатку все покажу й розповім… Це ж куди цікавіше! До того ж, я так хочу віддячити вам…

— Ну, це вже ви даремно…

— Гаразд, тоді просто так. Ну, будь ласка!

Вона поклала руку йому на плече, і він, розгубившись, спромігся тільки сказати:

— Пропозиція, звісно, цікава…

— Ура! Виходить, ми домовились. Завтра ввечері я даю у себе вдома званий обід. Це буде старосвітський новоорлеанський прийом. А потім поговоримо про історію.

— Отак зразу?! — вихопилося в нього.

— А ви на завтра вже з кимось домовилися?

— Н-ні.

— Тоді я вас чекатиму, — твердо сказала Марша.

Пітер вагався, добре пам’ятаючи свій гіркий досвід: перед ним знову була гостя готелю, до того ж, зовсім молода дівчина. А з другого боку — невже він мусить бути таким уже сухарем? Ну що поганого в тому, що його запрошують на обід, а він це запрошення приймає? Зрештою, на званому обіді будуть і інші гості.

— Якщо я погоджуся, — сказав він, — ви виконаєте одне моє прохання?

— Яке?

— Я хочу попросити вас, щоб ви пішли зараз додому, Маршо. Залишили готель і пішли додому.

Вони подивились одне одному просто в очі, і його знову засліпила на мить її юна врода.

— Добре, — сказала вона. — Якщо ви хочете цього, я піду додому.

Коли Пітер Макдермот увійшов до свого кабінету, назустріч йому підвелася Флора Єйтс, його непоказна, веснянкувата секретарка. В своїх коротких пальцях, які, проте, вміли танцювати на клавішах друкарської машинки з незбагненною для Пітера швидкістю, вона тримала з десяток телеграм.