Артур Хейли - Готель

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДЕЛЕГАТІВ З’ЇЗДУ АМЕРИКАНСЬКИХ ДАНТИСТІВ.

Додо підійшла до О’Кіфа в супроводі двох розсильних з валізами — вони простували за нею, мов жерці за богинею. Її пишне попелясто-русе волосся вибилося з-під барвистого крислатого капелюшка, блакитні очі на ніжно-білому дитячому личку були, як завжди, широко розплющені.

— Керті, тут, кажуть, зібралася сила-силенна зубних лікарів.

— Добре, що ти мені сказала про це, — насмішкувато відповів він. — А то б я й не знав.

— То, може, я запломбую нарешті той зуб! Я вже стільки разів, стільки разів збиралася…

— Вони сюди з’їхалися роззявляти власні роти, а не заглядати в чужі.

Додо ще ширше розплющила очі — в таких випадках у неї був завжди вираз дитини, яка силкується зрозуміти щось, але не може. Адміністратор одного з О’Кіфових готелів якось сказав про Додо, не знаючи, що хазяїн чує його: «В неї мозок — у пазусі. Якби ж то ці півкулі ще й думали!» Але те, що дратувало інших — усі ті дурні вибрики й не до ладу сказані слова, — його особисто тільки забавляли. Можливо, тому, що часом його стомлювало товариство мудріїв та дотепників.

Але незабаром він, мабуть, таки розпрощається з Додо. Цей «роман» триває вже майже рік — довше, ніж усі попередні. А в голлівудському сузір’ї ніколи не бракує таких зірочок. Певна річ, він не кине її напризволяще — натисне на кнопки, забезпечить їй контракт на дві-три другорядні ролі — і хтозна, може, з неї ще вийде актриса. Лице і тіло в неї є; а скільки дівчат вибивалося в люди, не маючи більш нічого!

Реєстратор випростався.

— Готово, сер.

Кертіс О’Кіф кивнув головою, і маленька процесія на чолі з Гербі Чендлером, який наче виріс з-під землі, рушила до ліфта.

Невдовзі по тому, як Кертіса О’Кіфа і Додо було припроваджено до їхніх суміжних люксів, Джуліус Мілн, на прізвисько «Ключник», одержав однокімнатний номер.

О 10.45 Ключник подзвонив по прямому телефону з аеропорту Муасан (над апаратом був напис: «Домовляйтеся безплатно з найкращим готелем у Новому Орлеані!»), щоб підтвердити замовлення, зроблене кілька днів тому по міжміській лінії. Із «Сейнт-Грегорі» йому відповіли, що номер для нього зарезервовано, і якщо він прибуде з аеропорту без затримки, то зможе відразу оселитися.

Ключник, який вибрав «Сейнт-Грегорі» лише кілька хвилин тому, зрадів, хоча й не здивувався, бо, заздалегідь плануючи цей рейд, зарезервував на різні прізвища номери в усіх великих новоорлеанських готелях. Для «Сейнт-Грегорі» він назвався Байроном Мідером — запозиченим з газети ім’ям, справжній власник якого зірвав найбільший куш на скачках. Те, що йому зразу запропонували номер, могло бути доброю прикметою, а добрим прикметам Ключник надавав надзвичайно великої ваги. І, до речі, вони вже кілька разів справджувалися. Наприклад, коли його востаннє судили, то зразу потому, як він визнав себе винним, скісний сонячний промінь упав на суддю, і той дав йому тільки три роки, хоч Ключник чекав щонайменше п’ять. Та й перед тим, як він востаннє попався, добрі прикмети не підводили його. Всі нічні відвідини номерів у різних детройтських готелях завершувалися вдало, і з жодного він не виходив з порожніми руками — безперечно, завдяки тому, що на дверях цих номерів, у тій чи іншій комбінації, завжди стояла цифра 2, його щаслива цифра. І надало ж йому поткнутися наостанку в номер, на дверях якого цієї цифри не було! Мешканка того номера прокинулася й зарепетувала саме в ту мить, коли він, набивши спеціально призначену для цього велику кишеню пальта коштовностями й грошима, запихав у валізку її норкову шубу. Як на те, готельний детектив був десь поряд і миттю прибіг на лемент. Коли б на дверях була двійка, цього, звісно, не сталося б. Ключник сприйняв удар долі з філософським спокоєм — він навіть не став розповідати байку, що вже не раз виручала його в таких випадах. І от тепер, відсидівши свій строк (з максимальним зменшенням його за гарну поведінку) і провівши одразу по виході на волю з десяток вельми вдалих нічних рейдів по готелях Канзас-сіті, Ключник покладав великі надії на Новий Орлеан.

Всі прикмети поки що тільки радували його.

Він прибув в аеропорт Муасан десь о пів на восьму машиною з дешевого мотелю на Шеф-Мантерському шосе, де перед тим ночував. Будинок аеропорту йому сподобався — всюди скло і метал, а головне (для нього це мало особливу вагу) — повно урн на сміття.

З напису на меморіальній дошці він дізнався, що аеропорт названо на честь новоорлеанця Дона Муасана, піонера повітроплавання, і відзначив подумки збіг своїх та його ініціалів, що можна було вважати за добру прикмету. До такого аеропорту приємно, мабуть, прилітати на величезному реактивному лайнері і, можливо, він ще дозволить собі цю розкіш, якщо йому щаститиме так, як перед останньою відсидкою. Треба тільки якнайшвидше знов набрати форми; взагалі навички в нього відновлювалися непогано, хіба що тепер він іноді вагався там, де раніше діяв би впевнено й спокійно, не замислюючись.