Артур Хейли - Готель

— Рятуйте! — заволала вона. — Не вірте йому! Рятуйте!

Їй знову грубо заткнули рота, але незнайомець уже зовсім іншим тоном сказав:

— Прошу впустити мене.

— Це приватне помешкання. Я сказав вам: моя дружина кричить уві сні.

— Даруйте, сер, але я не вірю вам.

— Ну, що ж, — сказав Діксон. — Заходьте.

Мов по команді, руки, що тримали Маршу, пустили її. Дівчина притьмом піднялася на руках, обличчям до дверей. У спальню ввійшов молодий негр — хлопець років двадцяти — двадцяти трьох, з розумним обличчям, чепурно вдягнений і старанно зачесаний.

З першого ж погляду зрозумівши, що тут діється, він різко сказав:

— Зараз же відпустіть дівчину!

— Ні, ви тільки подивіться, хлопці, — промовив Діксон. — Ви тільки подивіться, хто нами командує!

Марша підсвідомо зауважила, що двері в коридор усе ще прочинені.

— Ну що ж, негритосе, — процідив крізь зуби Діксон. — Ти сам набивався, так на ж тобі!

Він блискавично по-боксерському викинув уперед правий кулак, вклавши в удар усю силу і вагу свого кремезного, дужого тіла. Якби цей удар влучив у ціль, молодий негр не встояв би на ногах. Але той одним рухом, легким, як балетне па, відхилився вбік, і кулак ковзнув мимо його голови. І в ту мить, коли Діксон, втрачаючи рівновагу, хитнувся вперед, негр лівою рукою, знизу вгору, щосили затопив нападникові в щелепу.

Марша почула, як у коридорі відчиняються двері.

Тримаючись рукою за щоку, Діксон просичав:

— Ах ти ж сучий син! — І, обернувшись до своїх дружків, скомандував: — Ану, всі разом!

Тільки хлопець із прокушеною рукою зостався на місці. Троє ж інших водночас накинулися на молодого негра і збили його з ніг. Марша чула глухі удари, а з коридора — дедалі гучніший гомін голосів.

Хлопці теж почули його.

— Ушиваймося, бо погоримо! — вигукнув Лайл Дюмер.

Перший кинувся до дверей той, що не брав участі в бійці; інші подалися слідом за ним. Марша почула, як Стенлі Діксон, вибігаючи, кинув:

— Стався нещасний випадок. Ми біжимо по допомогу.

Молодий негр спробував підвестися з підлоги. Обличчя його було закривавлене.

В коридорі, заглушаючи гамір, пролунав твердий, упевнений голос:

— Ви не скажете, де бешкетують?

— Отут, отут, — збуджено заторохтіла якась жінка. — Такий скандал! І крик, і бійка…

Хтось невдоволено прохрипів:

— Я давно вже поскаржився, але ніхто не звернув уваги.

Розчахнулися двері. Марша побачила за ними кілька облич, потім їх заслонила висока постать. Двері зачинилися, під стелею спалахнуло світло.

Обвівши очима розгромлену кімнату, Пітер Макдермот спитав:

— Що тут сталося?

Марша заридала, здригаючись усім тілом. Вона спробувала підвестись, але не змогла, тільки згорнула на ногах розідрану сукню і безсило прихилилася до спинки ліжка. Губи не слухались її. Схлипуючи, ковтаючи слова, дівчина простогнала:

— Хотіли… згвалтувати…

Макдермотове обличчя закам’яніло. Він перевів погляд на молодого негра, який стояв, прихилившись плечем до стіни, і носовиком стирав з обличчя кров.

— Ройс!

В очах Макдермота заяріла холодна лють.

— Ні, ні! — благально пробелькотіла Марша. — Не він! Він урятував!

Вона заплющила очі — подумала, що зараз знову почнеться бійка, і їй зробилося млосно.

Молодий негр випростався, сховав носовика й глузливо сказав:

— Ну, чого ж ви стоїте, містере Макдермот? Бийте й ви! А потім скажете, що били спрожогу, не розібравшись.

Пітер холодно відповів:

— Так, я справді не розібрався, Ройсе. Прошу пробачення.

Він одчував глибоку антипатію до Елоїса Ройса, який поєднував обов’язки камердинера Уоррена Трента із студіюванням юриспруденції в університеті імені Лойоли. Багато років тому Елоїсів батько, син раба, став слугою, приятелем і повірником хазяїна готелю Уоррена Трента. За чверть століття, коли старий помер, місце його зайняв Елоїс, який народився й виріс у «Сейнт-Грегорі». Хлопець жив у приватному помешканні Трента на горішньому поверсі готелю й користувався певними, хоча й не окресленими чітко привілеями — зокрема, мав доволі часу для навчання. Пітер Макдермот вважав, однак, що в Ройса забагато гонору; хлопець з гострою недовірою ставився до будь-яких виявів приязні й шукав образи там, де нею й не пахло.

— Розкажіть, що ви бачили, — сказав Пітер.

— їх було четверо. Четверо юних білих джентльменів.

— Ви впізнали кого-небудь з них?

Ройс кивнув.

— Двох.

— Цього вже досить. — Пітер підійшов до телефону, що стояв на тумбочці біля ліжка.