Артур Хейли - Готель

Коли молодий негр відчинив двері в коридор, загули збуджені голоси, посипався град запитань. Тільки тепер Пітер згадав, що там юрмляться розтривожені мешканці, почув Ройсові стримані, спокійні відповіді, потім двері зачинилися.

Марша, не розплющуючи очей, пробурмотіла:

— Ви навіть не сказали мені, хто ви.

Пітер, попросивши пробачення, назвав своє ім’я, пояснив, ким працює. Дівчина лежала, не озиваючись, прислухаючись не так до змісту його слів, як до звучання тихого, заспокійливого голосу, що приємно заколисував її. Вже крізь сон вона почула, як повернувся Елоїс Ройс, потім їй допомогли підвестися з ліжка, наділи на неї халат і швидко провели безлюдним коридором. Після ліфта був ще один коридор, а потім ліжко, на яке вона зразу лягла. Той самий спокійний голос промовив: «Сердешна, зовсім знесилилася».

У ванній задзюрчала вода. їй сказали, що можна йти митися, і вона, мов сновида, босоніж потьопала до ванної й замкнулася там.

Біля ванни лежала акуратно згорнута синя піжама. Помившись, Марша надягла її. Піжама була чоловіча, завелика. Рукави звисали аж до колін, штани вона закасала, але, виходячи з ванної, мало не впала, наступивши на холошу. Чиїсь дбайливі руки підхопили її, підвели до ліжка. Зручно вмощуючись під чистим, накрохмаленим простирадлом, дівчина знову почула спокійний, зичливий голос Пітера Макдермота. «В нього гарний голос, — подумала вона. — І сам він теж гарний».

— Ми з Ройсом ідемо, міс Прейскотт. Замок на цих дверях замикається сам, ключ на тумбочці біля ліжка. Спіть спокійно, вас ніхто не турбуватиме.

— Дякую, — сонно озвалась вона. — А піжама чия?

— Моя. Даруйте, що завелика.

Марша спробувала похитати головою, але забракло сили.

— Нічого… Мені добре…

Їй приємно було, що це його піжама. Це майже все одно, що його обійми.

— Дуже добре, — прошепотіла вона, і сон здолав її.

Пітер стояв на п’ятому поверсі сам, чекаючи ліфта. Елоїс Ройс уже поїхав службовим підйомником нагору, в свою кімнату, суміжну з покоями хазяїна готелю.

«Сьогодні нудьгувати не довелося, — думав Пітер, — хоч веселого було, мало…» А втім, він уже звик до того, що готель — це вмістище людських драм, які часто розігруються в усій своїй непривабливості перед очима в службовців.

Ліфтерові Пітер назвав перший поверх. Він не забув, що Крістіна чекає його на другому, в канцелярії, але ця, остання справа мала забрати в нього лише кілька хвилин.

Тепер він поспішав, але ліфт, як на те, не хотів їхати. Ліфтер даремно торгав важіль.

— Перевірте, може, двері не стулилися, — сказав Пітер.

— Та ні, стулилися, сер. Річ не в дверях; видно, порушилися контакти, або тут, або десь там, — ліфтер мотнув головою вгору, показуючи на дах, де стояли підйомні механізми, потім додав: — Останнім часом це не робота, а чиста мука. Головний інженер недавно сам лазив на горище, тільки не знаю, що він там побачив. — Він знову різко смикнув важіль, і тут механізм, нарешті, ввімкнувся. Здригнувшись, ліфт поповз униз.

— Котрий це ліфт?

— Номер чотири.

«Завтра треба з’ясувати у головного, в чім річ», — подумав Пітер.

Коли він вийшов у вестибюль, годинник показував пів на першу. Як звичайно в цю пору, метушня і галас у вестибюлі втишилися, хоч людей у ньому було ще чимало, а звуки музики із Синьої зали свідчили про те, що там ще вечеряють і танцюють. Пітер звернув праворуч, до бюро оформлення, і тут побачив, що навперейми йому суне гладка туша — начальник готельної охорони Огілві, якого Пітер даремно розшукував допіру по всіх усюдах. Кругле, щокате обличчя екс-полісмена (багато років тому він звільнився, так і не заслуживши личок, з новоорлеанської поліції) мало підкреслено байдужий вираз, але свинячі очиці весь час бігали, підмічаючи все, що робиться довкола. Як завжди, від нього йшов важкий сигарний дух, і з нагрудної кишені стирчали рядком, мов торпеди, головки товстих сигар.

— Кажуть, ви шукали мене, — сказав Огілві. Це було не запитання, а, радше, байдужа констатація факту.

Пітер відчув, що знову скипає гнівом.

— Авжеж, шукав. Де вас носило?

— Ходив у справах, містере Макдермот. — Цей здоровенний, опасистий чолов’яга мав на диво тоненький голосок. — Доповідав у поліційному управлінні про одну неприємність. У нас сьогодні з камери схову вкрали валізу.

— «Доповідав»! Скажіть краще, з ким ви грали в покер?

У свинячих очицях спалахнули лихі вогники.

— Якщо не вірите — прошу, подзвоніть і запитайте. Або побалакайте з містером Трентом.