Артур Хейли - Готель

Марша, не подумавши, згодилась, вони піднялися на одинадцятий поверх і ввійшли в тісний, повний людей номер 1126-27; їх відразу огорнуло затхлим повітрям і збудженим гомоном багатьох голосів. Народу тут зібралося куди більше, ніж вона гадала, і її неприємно вразило те, що дехто з хлопців був уже зовсім п’яний.

Серед дівчат вона впізнала кількох знайомих — не подруг, а саме знайомих — і перекинулася з ними незначущими фразами, за гамором майже не чуючи власного голосу. Одна з дівчат, Сью Філліп, устигла впитися до нестями, і її кавалер, хлопець з Батон-Ружа, хлюпав на неї воду з черевика, раз у раз бігаючи до ванної кімнати. Рожева серпанкова сукенка Сью вже перетворилася на мокру ганчірку.

Хлопці, зустрівши Маршу незграйним хором привітань, відразу повернулися до імпровізованого бару — поставленої на бік шафи із скляними дверцятами. Хтось — вона навіть не помітила, хто саме, — тицьнув їй до рук повну чарку.

Двері до другої кімнати люкса були зачинені, але за ними, очевидно, щось діялося. Лайл Дюмер, відразу забувши про Маршу, приєднався до купки хлопців, що стояли під дверима. До дівчини долинали уривки фраз; вона почула, як хтось запитав: «Ну, як воно було?» — але відповідь заглушив вибух цинічного реготу.

Прислухаючись до розмови, Марша почала догадуватися, що діється в другій кімнаті. їй стало гидко, схотілось опинитися десь далеко від цього готелю, хай навіть удома, у великому порожньому особняку в Гардені, де їй так самотньо, так сумно в товаристві самих тільки покоївок, без батька, що поїхав півтора місяця тому й повернеться не раніш як за два тижні.

Згадавши про батька, Марша подумала: коли б він повернувся, як обіцяв із самого початку, то вона була б сьогодні не тут, а святкувала б свій день народження вдома. Марк Прейскотт, веселий і дотепний, керував би, як завжди, застільною розмовою, а круг столу сиділи б дочки його — найближчих друзів, які — Марша знала це — відмовилися б від запрошень на студентський бал заради того, щоб побувати в неї. Але батько не приїхав. Натомість він подзвонив і винуватим голосом почав — уже вкотре! — просити пробачення. Цього разу він дзвонив із Рима.

— Маршо, золотко, я робив усе, що міг, але нічого не вийшло. І мені ще доведеться затриматися тут у справах на два-три тижні. Я знаю, що винен перед тобою, золотко, але постараюся винагородити тебе за все, коли приїду, слово честі! — Потім він обережно запитав, чи не хотіла б Марша відвідати свою матір та її нового чоловіка в Лос-Анджелесі; дівчина, навіть не подумавши, відмовилася, і на прощання батько сказав: — То бажаю тобі весело відсвяткувати день народження. Я вже вислав одну штучку, яка тобі дуже сподобається!

Слухаючи його ласкавий голос, Марша мало не заплакала. А втім, вона давно вже навчилася стримувати сльози, як навчилася відганяти від себе думки про те, чому власник великого новоорлеанського універсального магазину, на якого працює цілий загін високооплачуваних адміністраторів, мусить залежати від свого бізнесу більше, ніж будь-хто з його підлеглих. Можливо, в Римі його затримують інші речі, про які він їй не розповідає, так само як вона ніколи не розповість йому про те, що діється в цю мить у номері 1126.

Вирішивши піти звідси, Марша поставила чарку на підвіконня й почула, що внизу грають «Зоряний пил». В цю пізню пору оркестри завжди переходили на старі сентиментальні мелодії, надто коли на естраді були Південні Джентльмени Моксі Б’юкенена — неодмінні учасники всіх урочистостей у готелі «Сейнт-Грегорі». Навіть якби не була на танцях, Марша впізнала б цей оркестр — такі ніжні й чисті звуки вміли видобувати з міді лише Б’юкененові зірки.

Нерішуче зупинившись коло вікна, Марша прикинула, чи варто повертатися на танці. Вона уявила собі знайому картину: розпарені хлопці в смокінгах кривляться, смикаючи себе за комірці й з тугою згадуючи про джинси та футболки; дівчата раз у раз зникають у туалетній кімнаті й там, за зачиненими дверима, хихикаючи, сповіряють одна одній свіжі таємниці; і все це разом узяте схоже на розігрувані дітьми костюмовані шаради. «Нудно бути молодою, — вже не вперше подумала Марша. — Надто коли всі довкола тебе теж молоді». Інколи — як-от тепер — їй дуже хотілося мати дорослого друга, друга-мужчину.

Лайл Дюмер, звісно, на таку роль не годився. Вона подивилася на нього. Він усе ще стовбичив з тими хлопцями під дверима — обличчя червоне й спітніле, накрохмалена маніжка випнулася, чорна краватка зсунулась набік. Марші аж дивно стало, що колись вона могла сприймати його серйозно.