Артур Хейли - Готель

— Ні, це ви даруйте, що вас переселили сюди.

Головний інженер з’єднав вільний кінець шланга із зеленим балоном. Доктор Аксбрідж проінструктував його:

— Для початку — п’ять хвилин кисню, п’ять хвилин перерви, і знову так само.

Вони вдвох закріпили маску на обличчі хворого, і за мить почулося тихе шипіння газу.

Лікар глянув на свій годинник, відзначаючи час, і спитав:

— Ви викликали місцевого лікаря?

Крістіна пояснила йому, що має прийти доктор Аронс.

Аксбрідж схвально кивнув.

— Мені доведеться зразу ж передоручити йому пацієнта. В мене іллінойська ліцензія — я не маю права практикувати в Луїзіані. — Він схилився над Олбертом Уеллсом. — Ну як, краще?

Той ствердно кивнув головою під маскою.

З коридора долинули тверді кроки, і в номер увійшов, на мить затуливши своєю високою постаттю проріз дверей, Пітер Макдермот.

— З’явився на ваш виклик, — сказав він Крістіні й, глянувши на хворого, спитав: — Небезпека вже минула?

— Тепер уже, здається, минула, але, по-моєму, ми мусимо зробити ще дещо для містера Уеллса. — Знаком запросивши Пітера вийти з коридор, вона переповіла йому те, що їй розказав розсильний. Почувши про переміну номерів, Пітер сердито насупився. Тоді Крістіна додала: — Якщо він залишиться в нас, ми повинні переселити його до іншої кімнати й подбати про медсестру — сподіваюся, знайти її буде не дуже важко.

Пітер кивнув. Навпроти, в коморі прибиральниці, стояв внутрішній телефон. Він підійшов до нього, викликав бюро оформлення і, коли нічний черговий підняв трубку, сказав:

— Я на чотирнадцятому. Чи є у вас на цьому поверсі вільні номери?

Реєстратор мовчав. Це був один з готельних ветеранів, найнятих на роботу багато років тому самим Уорреном Трентом. Підлеглими він попихав, до клієнтів ставився зверхньо, і досі все йому минало. Пітерові Макдермоту він уже два-три рази давав зрозуміти, що зневажає новачків, надто якщо вони молодші від нього, обіймають вищу посаду та ще й привіялися з північних штатів.

— Ну, то є вільні номери чи немає? — знову запитав Пітер.

— Є номер чотирнадцять-десять, — відказав черговий. Його вимові позаздрив би потомствений південний плантатор. — Але я саме виписую його новоприбулому. — Зробивши паузу, він додав: — Не знаю, чи ви в курсі: готель уже майже повний.

В номері чотирнадцять-десять Пітер бував. Він згадав: простора затишна кімната, вікнами на Сейнт-Чарлз-авеню.

— Якби я заселив цей номер, ви могли б підшукати новенькому щось інше? — поцікавився він.

— Ні, містере Макдермот. У мене лишається тільки невеличкий люкс на п’ятому, а цей пан не хоче переплачувати.

Тоді Пітер твердо проказав:

— Влаштуйте на ніч цього пана в люксі, а плату візьміть як за звичайний номер. Вранці його можна буде переселити. Я тим часом переселяю мешканця з чотирнадцять-тридцять дев’ятого в чотирнадцять-десятий. Будь ласка, негайно надішліть розсильного з ключем.

— Хвилиночку, містере Макдермот, — якщо досі реєстратор розмовляв підкреслено байдужим тоном, то тепер у його голосі забриніли ворожі нотки. — Хіба ви не знаєте, що містер Трент завів порядок, за яким…

— Зараз порядкую тут я, — різко перебив його Пітер. — І ще одне: коли вас заступатиме денний черговий, перекажіть йому, щоб підготував для мене пояснення, чому містера Уеллса переселили з його попереднього номера в чотирнадцять-тридцять дев’ятий. І від себе можете додати, що в разі, коли пояснити цього він не зуміє, хай нарікає сам на себе.

Кинувши трубку, він підморгнув Крістіні.

Коли Пітер Макдермот вийшов із Президентського люкса, герцогиня Кройдонська повернулася до вітальні, старанно причинила за собою двері й люто процідила:

— Де твоя голова? Ти просто збожеволів, збожеволів цілковито й остаточно!

Герцог, знітившись, посовався в кріслі — як завжди, коли дружина брала його в роботу.

— Вибач, люба. Телевізор був увімкнутий. Я не чув, що ви ще розмовляєте. Думав, той тип уже пішов. — Він ковтнув віскі з содовою із чарки, яку держав у тремтячій руці, й жалісно додав: — Крім того, все разом узяте вибило мене з колії.

— «Вибач»! «Вибило з колії»! — В голосі дружини прорвалися істеричні нотки, а це було зовсім не схоже на неї. — Невже ти не розумієш, що все це може призвести до катастрофи?

— Розумію. Все це дуже серйозно. Дуже, дуже серйозно, хай йому біс.

Жалюгідний, скоцюрблений у глибокому шкіряному кріслі, він здавався тепер карликом і нагадував тих мишоподібних істот у капелюхах-котелках, що їх так полюбляють малювати англійські карикатуристи.