Артур Хейли - Готель

— Відчиніть вікно! — звеліла вона Даквортові. — Йому потрібне свіже повітря.

Розсильний не відводив зляканих очей від обличчя хворого.

— Вікно запломбоване, — розгублено пробелькотів він. — Всі вікна запломбували, коли встановили кондиціонери.

— То зірвіть пломбу. А як не вийде, розбийте шибку.

Вона вже зняла трубку телефону, що стояв на тумбочці біля ліжка. Коли телефоністка озвалася, Крістіна сказала:

— Говорить міс Френсіс. Доктор Аронс у готелі?

— Ні, міс Френсіс. Але він залишив якийсь номер. Якщо справа нагальна, я можу викликати його.

— Так, справа нагальна. Скажіть докторові Аронсу, хай негайно — чуєте, негайно! — їде сюди. Я в номері чотирнадцять-тридцять дев’ять. Спитайте, чи довго йому добиратися сюди, й подзвоніть мені.

Поклавши трубку, Крістіна подивилася на хворого. Хирляве тіло старого не розгиналося, він хрипів, і обличчя його, ще хвилину тому землисте, починало синіти. Він знову застогнав, бо кожен віддих давався йому ціною страшного напруження, і ці відчайдушні потуги вичерпували його останні сили.

— Містере Уеллс, — сказала вона, намагаючись надати своєму голосу впевненості, якої зовсім не почувала, — вам буде легше дихати, якщо ви розслабитеся.

Вона помітила, що розсильний уже дає собі раду з вікном: металевими плічками зірвав пломбу і тепер торсає нижню раму, яка поволі піддається.

Слова Крістіни начебто дійшли до свідомості хворого — в усякому разі, він обм’як. Дівчина обняла його за плечі (на ньому була старосвітська фланелева нічна сорочка, під грубою тканиною випиналися гострі старечі лопатки) й поправила подушки, щоб він міг зручніше вмоститися на них, не змінюючи пози. Він невідривно дивився на неї вологими, вирячкуватими очима, намагаючись бодай поглядом виразити свою вдячність. Вона заспокійливо сказала:

— Я викликала лікаря. Він от-от буде тут.

В цю мить Джіммі Дакворт напружився, крякнув, і рама підскочила, вгору. Свіжий, прохолодний вітер війнув у кімнату. «Отже, гроза таки посунула на південь», зраділа Крістіна. Олберт Уеллс жадібно хапав ротом чисте повітря.

Задзвонив телефон. Кивнувши розсильному, щоб той заступив її біля хворого, вона зняла трубку.

— Доктор Аронс, уже їде, міс Френсіс, — повідомила телефоністка. — Він був у Параді. Просив переказати, що прибуде за двадцять, хвилин.

Крістіна прикинула: Параді лежить на тому березі Міссісіпі, за Алжіром [4] Параді, Алжір — райони Нового Орлеана. . Навіть якщо він витискатиме з машини все, що можна, двадцять хвилин — це фантазія. До того ж вона іноді сумнівалася в компетентності шановного доктора Аронса, любителя сезерека [5] Міцний коктейль, суміш віскі з абсентом. , який мешкав у готелі безплатно, виконуючи за це обов’язки лікаря швидкої допомоги.

— Боюся, так довго ми чекати не можемо, — сказала вона телефоністці. — Перегляньте, будь ласка, список мешканців, може, серед них є лікарі?

— Я вже переглянула. — В голосі телефоністки бриніла гордість — певно, вона начиталася оповідань про своїх героїчних колег і теж готувала себе до подвигу. — В двісті двадцять першому живе доктор Кеніг, а в тисяча двісті третьому — доктор Аксбрідж.

Крістіна занотувала номери в блокноті, що лежав поряд з телефонним апаратом, і сказала:

— Гаразд, з’єднайте мене, будь ласка, з двісті двадцять першим.

Лікарям, що оселяються в готелі, право на спокій гарантоване так само, як усім. Проте в нагальних випадках протокол доводиться порушувати.

Після кількох гудків трубку зняли, і сонний голос вимовив з помітним німецьким акцентом:

— Слухаю вас.

Відрекомендувавшись, Крістіна сказала:

— Даруйте, що турбую вас, докторе, але один з наших мешканців серйозно захворів. — Вона скоса глянула на ліжко. Хоч синюшність зійшла, обличчя хворого все ще було мертвотно-сіре, і дихав він так само важко. — Чи не могли б ви оглянути його?

На мить запала пауза, а тоді голос у трубці зичливо, лагідно відповів:

— Люба фройляйн, я був би вельми щасливий, якби міг бодай чимось стати вам у пригоді. Боюся, однак, що зробити цього не зможу. — І з добродушним сміхом: — Бачте, я доктор музики і приїхав до вашого прекрасного міста як запрошений — так це у вас зветься? — запрошений диригент, щоб дати кілька концертів з вашим чудовим симфонічним оркестром.

Хоч яка заклопотана була Крістіна, вона насилу стримала сміх.

— Прошу пробачення, докторе.

— О, пусте, пусте. Звичайно, якщо моєму сердешному сусідові — як би це сказати? — не зможуть зарадити інші доктори, то я готовий прийти до нього із своєю скрипкою. — У телефонній трубці почулося глибоке зітхання. — Хіба можна уявити собі смерть кращу, ніж під адажіо Вівальді чи Тартіні — до того ж у віртуозному виконанні!