Жоэль Диккер - Книга Балтиморів

Десь пополудні мене відірвав від спогадів сусіда Лео Горовіц. Він занепокоївся, що давно вже не бачив мене, і прийшов переконатися, що зі мною все гаразд.

— Добре все, добре, Лео, — запевнив я його з порога. Йому видалося дивним, що я не запрошую його до хати, і він почав підозрювати, що я щось приховую.

— Ви певні цього? — перепитав він з цікавістю в голосі.

— Цілком. Нічого не сталося. Працюю ось.

Зненацька він угледів Дюка, що прокинувся і вирішив поглянути, хто ж прийшов. Лео витріщив очі.

— Маркусе, що робить у вас цей пес?

Я засоромлено похнюпився.

— Я позичив його.

— Ви? Навіщо?

Я кивнув, щоб він хутенько ввійшов, і зачинив за ним двері. Ніхто не повинен був бачити у мене цього пса.

— Я хотів побачити Александру, — пояснив я йому. — Аж ось із кущів виліз пес. Ото я й подумав, що привезу його сюди, день потримаю в себе, а ввечері відвезу і скажу, що він сам до мене прийшов.

— Ви з глузду з’їхали, сердешний мій друже. Це чистісінька крадіжка.

— Я позичив його, кажу вам, тримати в себе я його не збираюся. Він потрібен мені на кілька годин.

Коли я це казав, Лео подався в кухню, не питаючи, взяв із холодильника пляшку води і сів за столом. Вочевидь він тішився, що днина видалася така багата на події. Потім радісно глянув на мене.

— Може, в шахи зіграємо, га? То ви розслабитеся трохи.

— Ох, Лео, на це зараз немає часу.

Він спохмурнів і знову глянув на пса, що хлебтав воду з каструлі на долівці.

— То поясніть усе ж таки, Маркусе: нащо вам цей пес?

— Щоб був привід знову побачити Александру.

— Та це я второпав. А нащо вам її бачити? Хіба ви не можете піти туди і сказати їй «добридень», як цивілізована людина, замість того щоб викрадати її пса?

— Вона просила, щоб я не ходив до неї.

— А чому це?

— Бо я покинув її. Вісім років тому.

— Халепа! Недобре ви вчинили, справді. Ви більше не любили її?

— Навпаки.

— Але ж ви кинули її!

— Так.

— Чому?

— Бо сталася Драма.

— Яка Драма?

— Це довго розповідати.

Балтимор

1990-ті роки

Щастя від зустрічей із Балтиморами перебивалося двічі за рік, коли наші родини збиралися разом, — на День подяки в Балтиморів і зимовими вакаціями в Маямі, штат Флорида, в мого дідуся з бабунею. Як на мене, ці родинні зібрання скидалися радше на футбольні матчі. На одній половині поля Монклери, на другій Балтимори, а в центрі арбітри, дід із бабою, що лічать забиті голи.

День подяки був для Балтиморів як релігійне свято. Всенька родина збиралася в їхньому величезному, розкішному домі в Оук-Парку, де все було від початку й до кінця просто неперевершене. На превелику мою втіху, я спав у Гіллелевій кімнаті, а Вуді, який мешкав у сусідній спальні, переносив свій матрац до нас, щоб бути нерозлучним із нами навіть уві сні. Мої батьки селилися в одній із трьох кімнат для гостей, де була ванна, а дідусь із бабцею в другій.

Зустрічати старих Ґольдманів їздив завжди дядечко Сол, і півгодини по приїзді до Балтиморів дід із бабцею тільки те й робили, що захоплювалися його автомобілем. «Якби ви тільки побачили його, — казала бабуня, — це щось неймовірне! Там стільки місця, щоб випростати ноги! Пам’ятаю, як залізла у твою лайбу, Натане, — (це мій батько), — то потім сказала, що ноги моєї ніколи в ній не буде! А який там бруд, нехай Господь милує! Невже важко поприбирати там трохи порохотягом? А в Сола авто як нова копійка! Шкіра на сидіннях чудова, видно, що його доглядають».

Потім, коли про авто вже не було чого сказати, вона починала захоплюватися будинком. Вешталася коридорами, наче опинилася там уперше, вихваляла доладне опорядження, меблі, теплу долівку, казала, як там охайно, квіти кругом, запахущі свічки в покоях.

Під час святкового обіду бабця теж не вгавала, вихваляючи страви. Кожен шмат, що його вона ковтала, супроводжувався вибухами неабиякого ентузіазму. Що й казати, годували нас розкішно: суп із китайського гарбуза, м’якенький печений індик у кленовому сиропі з перцевою підливкою, макарони з сиром, гарбузовий пиріг, ніжне картопляне пюре, тушкований мангольд, смаковита квасолька. Та й десерт був нічогенький: шоколадний мус, тістечка з сиром, торт із пекановими горіхами і яблучний торт із ніжною хрумкою шкоринкою. Після обіду, як уже попили каву, дядечко Сол ставив на столі пляшки з міцними напоями, я на них тоді ще не знався, та, пам’ятаю, як дідусь брав їх до рук, наче то було якесь чарівне зілля, і захоплювався назвами, віком і кольором тих напоїв, а бабця обов’язково ще раз устрявала, оспівуючи смаковиті страви й на додачу їхній дім і їхній спосіб життя, а завершувала ту промову завжди тим самим акордом: «Соле, Аніто, Гіллелю, Вуді, дякую вам, любі мої, дякую, — це було неперевершено!»