Жоэль Диккер - Книга Балтиморів

— Але навіщо ти таке робив?

— Я заздрив йому.

— Ти заздрив Вуді?

— Він був улюбленцем у моїх батьків. Це так! Вони приділяли йому всю увагу. Я збагнув це, коли нас розлучили і відправили мене до спеціальної школи. Мої батьки витурили мене з Балтимора. А Вуді лишили коло себе. Тато вчив його водити авто, заохочував грати у футбол, возив на матчі «Редскінз». А я де був тоді? За годину їзди від дому, в тій гівняній школі пропадав! Він забрав у мене моїх батьків, а потім ще й ім’я забрав. В університеті він вирішив зватися Ґольдманом. Домігся схвалення моїх батьків, щоб написати це ім’я на своїй футболці. І став Великим Ґольдманом, футбольним чемпіоном. Він був нам усім зобов’язаний, ми взяли його з вулиці. Відтоді, коли запитували, хто він, Вуді казав: я друг Гіллеля Ґольдмана. Від мене він провадив відлік. Аж в університеті, почувши моє прізвище, мене почали питати: «Ґольдман? Як ото Вуді, гравець футбольної команди?» Я не хотів бачити, як він грає, не хотів більше чути, як він видає себе за Ґольдмана. Діяти я вирішив наприкінці літа, після смерті дідуся. Порпаючись у дідусевих речах, я знайшов його заповіт. Батько сказав, що, згідно з тим заповітом, Вуді, Маркус і я отримуємо порівну спадок із шістдесяти тисяч доларів. Та це була неправда. У дідусевому заповіті Вуді не було. А мій батенько, щоб не кривдити свого любого Вуді, вирішив самохіть включити його до заповіту. Вуді посів забагато місця, з цим треба було щось удіяти.

То був страшенний удар для мене.

Виявляється, кар’єру Вуді зруйнував Гіллель. Через сварку з ним Вуді подався до Патрика 14 лютого увечері, віч-на-віч зіткнувся там із тітонькою Анітою, а потім вона загинула. А дядечко Сол так довго сидів після Драми в «Марріоті» не тому, що не хотів повертатися додому в Оук-Парк, а тому, що маєток уже йому не належав. Натоді він був безробітний уже кілька місяців, грошей мав обмаль, тож не міг більше оплачувати іпотеку. Тим-то банк і забрав його дім.

Тоді я запитав Патрика:

— Чому ви нічого не казали?

— Щоб не засмучувати ще дужче твого дядечка. Вуді з Гіллелем знали вже правду про талацен. Невже треба було ще й дядечка сюди залучати? Невже треба було розповідати Гіллелеві, що його батько вкрав гроші й заставив дім, щоб фінансувати стадіон у Медісоні? У твого дядька лишилася тільки його гідність. Я хотів захистити її. Я завжди любив вашу родину, Маркусе. Завжди хотів вам тільки добра.

Коконат Ґров, Флорида

Вересень 2001 року ( так в оригіналі. Правильна дата — 2011 року . — Прим. верстальника).

Тижнів за три після того, як я їздив подивитися, як знімають його ім’я зі стадіону, дядечко Сол зателефонував мені. Голос його був кволий. Він сказав:

— Маркусе, я недобре почуваюся. Треба, щоб ти приїхав.

Я зрозумів, що це термінова справа, тож забронював квиток на найближчий літак до Маямі. Надвечір прибув до Коконат Ґрова. У Флориді стояла страшенна спека. Перед дядьковим домом я побачив Фейт, що сиділа на східцях ґанку. Гадаю, вона чекала на мене. З того, як вона, вітаючись, обняла мене, я зрозумів, що сталося щось серйозне. Пройшов у дім. Дядечко лежав у ліжку в своїй кімнаті. Побачивши мене, він аж засяяв. Проте він дуже охляв і змарнів.

— Маркусе, — сказав він, — я такий радий, що бачу тебе.

— Що з тобою, дядечку Соле?

Той дядечко, що був у такому кепському гуморі останні місяці, дядечко, який вигнав мене з дому, був просто недужий. Навесні йому діагностували рак підшлункової залози, тож він уже знав, що проживе на світі недовго.

— Я намагався лікуватися, Маркі. Фейт мені допомагала весь час. Коли вона ото приїздила до мене, то ми ходили на сеанси хіміотерапії.

— Чому ж ти нічого не казав мені?

Він зібрався на дусі й засміявся.

— Я ж бо знаю тебе, Маркі. Ти ноги стоптав би, гасаючи по всіх лікарях, ти все зробив би, щоб доглянути мене, а я цього не хотів. Не треба псувати своє життя задля мене. Ти повинен жити.

Я сів на краю ліжка. Він узяв мене за руку.

— Це кінець, Маркусе. Я не одужаю. Доживаю останні дні. І хочу прожити їх із тобою.

Я пригорнув його до себе. Міцно обняв. І ми заплакали.

Ніколи не забуду тих трьох місяців, що їх ми пробули удвох, від вересня до листопада 2010 року.

Раз на тиждень я супроводжував його до онколога в лікарню Маунт-Сінай у Маямі. Ми ніколи не розмовляли про його недугу. Він геть не хотів балакати про неї. Часто я питав:

— Ти як?

І він казав мені, зібравши увесь свій легендарний апломб: