Хулио Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

Не заборонили мені читати, але все падає з рук, не можу дочитати навіть той останній комікс, лишилося тільки два розділи, а в той, що дала мені тітка Естер, і не зазирнув. Щоки мої палають, мабуть, жар в мене, а може, задушливо в кімнаті, попрошу Кору трошки прочинити вікно і зняти з мене ту, другу ковдру. Дуже мені хотілося б спати, і щоб вона сиділа біля мене з якимось журналом, а я спав би і її не бачив, навіть не знав би, що вона тут сидить, але вже, мабуть, не сидітиме коло мене вночі, бо найгірше позаду, і я можу вже бути сам. Покуняв трохи, з третьої до четвертої, а о п’ятій вона прийшла з якимись новими ліками, якісь гіркі краплі. Вона завжди так виглядає, ніби щойно з ванни, свіжа, і приємний запах пудри з парфумами лаванди. «То гидкі ліки, знаю», — сказала вона й посміхнулася, щоб піднести мені настрій. «Та ні, хіба що трохи гіркуваті», — відповів я. «Ну, як день минув?» — запитала вона, збиваючи термометр. Я сказав, що добре, що трошки подрімав, що лікар де Луїзі питав, і я сказав, що майже не болить. «Тоді трошки попрацюй» — сказала вона, подаючи мені термометр. Я не знав, що відповісти, але вона відійшла до вікна запнути завіси, а потім почала порядкувати на нічному столику з ліками, аж поки я поміряв температуру. Навіть на термометр встигнув оком кинути, поки вона за ним підійшла. «Але ж і висока температура», — сказав я, трохи вражений. Так і мало скінчитися, ніколи нічого не навчуся, щоб уберегти його від прикрощів і сорому, дозволяю йому самому виймати термометр — ось і наслідок: він, звісно, дивиться й знає тепер про свою високу температуру. «Перші чотири дні так і має бути», — сказала я, сердита більше на себе, ніж на нього. Спитала його, чи спорожнився, — ні. Був весь мокрий від поту, вмила йому обличчя і обтерла одеколоном. Заплющив очі, перш ніж відповісти мені на запитання, і не розплющував їх, поки я зачісувала йому волосся з лоба, щоб не заважало. Тридцять дев’ять — звичайно забагато. «Спробуй заснути», — порадила я йому, а сама подумала: о котрій же годині я зможу сповістити про це доктора Суареса. Не розплющуючи очей, він зробив якийсь роздратований жест, і, виразно вимовляючи кожне слово, сказав: «Коро, ви до мене погано ставитесь». Я не знала, що відповісти, стояла біля нього, поки розплющив очі і глянув на мене гарячковим, повним смутку поглядом. Підсвідомо простягла руку, щоб погладити його по лобі, але він відхилився, аж скривився від болю. Я і отямитися не встигла, коли він каже мені тихенько: «Ви б не ставились до мене так, якби ми зустрілися за інших обставин». Я ледь не розсміялася йому в обличчя, такий смішний був, коли говорив це, а в самого очі повні сліз, ну, я й не витримала, як завжди, розгнівалась і злякалась водночас, і відчула себе раптом зовсім безпорадною перед цим знахабнілим хлопчиськом. Відмовчалася (спасибі Марсіалеві, це він вчить мене, як триматися в таких випадках, і щоразу легше мені це дається), випросталась, ніби нічого не сталося, почепила рушник на вішалку, закрутила одеколон, — що ж, принаймні зараз ясно, як триматися: як санітарка з хворим. Зрештою, так найліпше. Хай мамуся натирає йому лобика одеколоном, в мене досить іншої роботи — і я робитиму своє, не витрачаючи часу на всілякі дурниці. Затрималася біля нього на хвилинку довше, ніж слід. Коли оповідала про це Марсіалеві, він погодився, що добре зробила, бо повинна була дати йому нагоду вибачитись. Але хтозна, чи й справді було так, може, я лишалася біля нього, щоб він мав можливість наговорити мені ще якихось грубощів, щоб переконатися, як далеко б він зайшов. Але він не розплющив очей, піт стікав йому по лобі й по щоках. Таке відчуття, ніби мене вкинули в окріп, коли заплющував очі, щоб не дивитися на неї, бо напевне знав — вона й досі в палаті, перед очима пливли червоні й бузкові плями, я бозна-що віддав би за те, щоб вона знову нахилилася й витерла мені чоло, так, ніби нічого не сталося, ніби я нічого того не сказав, але все пропало, я знав, що вона піде — й ані пари з вуст, і коли я розплющу очі, то побачу лише ніч, лампу, порожню палату, почую чимдалі слабкіший запах її парфумів і десять, сто разів повторюватиму собі, що добре зробив, сказавши їй це, хай зрозуміє раз і назавжди, щоб не вважала мене дитям, щоб дала мені спокій, щоб не йшла від мене…

Вони починають завжди саме о цій порі, десь поміж шостою і сьомою ранку, мабуть, їх двійко, паруються десь на карнизі вікна, що виходить у двір, голуб вуркоче, голубка відповідає йому, через деякий час вони вгамовуються; розповів про це тій маленькій санітарці, що вмиває мене і приносить сніданок — вона лише повела плечима: багато хворих уже скаржилося на тих голубів, але директор не велить проганяти їх. Навіть не пригадую, відколи їх чую, спочатку я був весь час такий сонний та змучений болем, що ні на що не звертав уваги, але останні три дні вони заважають мені і навіюють смуток, хотів би я вже опинитися врешті вдома і слухати гавкання Мілорда і тітку Естер — коли вона встає о цій порі, готуючись іти до церкви. Клята температура, не хоче спадати, триматимуть тут мене хтозна-скільки, вранці запитаю про це лікаря Суареса, так само я міг би вилежуватись і вдома. Буду відвертим з вами, пане Моран, картина тяжка. Ні, сеньйорито Коро, мені хотілося б, щоб ви до кінця доглядали цього хворого, бо… Ось бачиш, Марсіалю… Ходімо, зроблю тобі міцної кави, ну й зелена ти ще, аж не віриться… Слухай-но: я розмовляв з Суаресом, здається, твій малий таки…