Хулио Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

Ніколи як слід я не міг зрозуміти Кору, а тепер взагалі ніби щось її вкусило. Врешті-решт не так мені важливо, розумію я жінок чи ні, головне — щоб тебе кохали. Як тільки починаються в них нерви, всілякі там штучки — ну що ти, кицюню, ну поцілуй мене, та й по всьому. Таки вона ще зелена, ще не обтерлась як слід на цій клятій роботі, а сьогодні прийшла — ледве дихала, з півгодини минуло, поки я її хоч якось розраяв. Не вміє себе поставити з хворими, та й годі, ну ось хоч би стара з двадцять другої, я вже думав — вона відтоді навчена, а тепер це щеня он до чого її доводить. Десь о другій пили в мене чай, а тоді вона пішла зробити йому укол, повертається, бачу, лиця на ній немає, а мене й знати не хоче. Як по правді, то вона така ще й симпатичніша, коли ото сердиться та супиться, я її потроху розвеселив, врешті розсміялась і почала розповідати, от люблю роздягати її поночі, вона тоді трошки тремтить, ніби їй справді холодно. Пізно вже, Марсіалю. Я ще хвильку побуду, другий укол о пів на шосту, а та пройдисвітка до шостої ніколи не прийде, то така вже. Ти пробач мене, дурепу, ну що мені до цього щеняти, він тепер як шовковий, а все ж інколи шкода, вони в цьому віці такі дурні, горді, якби можна, то я б попросила Суареса, хай би мене перевів, на другому поверсі теж двоє, обоє дорослі, їх спитаєш, як там шлунок, підсунеш судно, підмиєш, коли треба, побалакати можна про погоду, про політику, все, як у людей, Марсіалю, розумієш, не те, що тут. Це все матінка, розумієш, одразу так поставила, не поладнали ми з нею — от і все, а він гордий, йому боляче, а особливо попервах — він і не знав, що й до чого, я хотіла йому термометр поставити, а він на мене так подивився, ну як ти, як чоловік. Сміх, та й годі, хотів сказати «так» і не може, мені те набридло, і я веліла йому робити свої справи лежачи, на спині. Він очі заплющує, а це ще гірше, Марсіалю, бо ось-ось заплаче чи вилає мене, а ні того, ні іншого не вміє, маленький він ще, ота дурепа його мамця зніжила його, Марсіалю, бо ж хлопець як хлопець і вдягнутий як дорослий, по моді, а все сю-сю та сю-сю, мамине дитятко. Та ще, як на біду, до нього приставили саме мене, як ти кажеш, висока напруга, краще б оту Марію Луїзу, вона якраз типу його матінки, вона б його мила та голила, а йому хоч би що було. Таки не щастить мені, Марсіалю.

Мені снився урок французької мови, коли засвітилася лампа, щоразу насамперед бачу її волосся, мабуть, тому, що вона нахиляється до мене, навіть одного разу в ніздрях мені залоскотало від її волосся, а пахне приємно, і вона ледь-ледь усміхається, коли ваткою мене протирає, потім колола, а я дивився на її руку, вона упевнено натискала поршень шприца, і жовтава рідина текла й текла у мене, і мені було боляче. «Ні, не боляче». Ніколи не зважусь сказати: «Не боляче, Коро». І «сеньйорита» теж ніколи більш не казатиму. Взагалі мало буду говорити, а «сеньйорита» не казатиму, хоч би й на колінах просила. Ні, не болить. Ні, дякую, мені краще. Я посплю. Дякую.

На щастя, вже не такий він блідий, як був раніше, але ще досить слабенький, насилу мене поцілував, а на тітку Естер навіть не глянув, хоч це вона принесла йому комікси і чудовий галстук, щоб пов’язав, коли ми забиратимемо його додому. Санітарка, що чергує вранці, ну просто ангел небесний, така скромна, з нею приємно й побалакати, сказала, що малюк наш спав до восьмої, випив трохи молока, зараз мають його знову годувати, треба попередити лікаря Суареса, що какао йому вадить, правда, може, чоловік, вже йому казав, бо кілька хвилин вони про щось там розмовляли удвох. А зараз, пробачте, будь ласка, на хвилинку відійдіть, маємо оглянути нашого хворого. Ви можете лишитися, сеньйоре Моран, а ось для матері бинти — це найнеприємніше враження. Ану, хлопче, покажись-но мені! Тут болить? Так, тут має боліти. А ось тут болить чи тільки відчувається? Ну, добре, все гаразд, мій юний друже. І ось так із п’ять хвилин — чи тут болить, а чи тут відчувається, а батько дивився на мій живіт так, ніби вперше в житті його бачив. Дивно, але я почував себе неспокійно, аж доки вони не забралися геть, бідолахи; ці старі так переймаються, але що я можу вдіяти, коли вони мені заважають, завжди кажуть щось таке, чого не слід казати, надто ж мама, ще добре, що та мала санітарка глухувата і їй все байдуже, хай що робить, а все ніби в руки заглядає, чекає чайових. Ти глянь, ще й про какао там якісь дурні розмови завели, ніби я такий малий, що й слова сам не зможу мовити, коли треба. Зараз хотілося б отак проспати днів з п’ять, щоб нікого не бачити за цей час, а надто Кору, щоб прокинутися саме тоді, коли приїдуть вже забирати мене додому. Слід би перечекати ще кілька днів, сеньйоре Моран, лікар де Луїзі казав вам, що операція була набагато складніша, ніж ми передбачали, трапляються всякі несподіванки. Звичайно, такий славний хлопець з усім впорається, але ви попередьте сеньйору Моран, що тут тижнем ніяк не обійдеться. Так, так, звичайно, побалакайте з директором, діло ваше. Ні, ти глянь, як не щастить, Марсіалю, я ж учора тобі казала — не щастить, та й годі, ну і ось — його ще довго тут триматимуть. Так, знаю, що недобре, а все ж міг би ти й сам дещо зрозуміти, бо ж бачив, як я тут з ним розважаюсь, та й він зі мною, бідолашка. Не зиркай на мене так, хіба вже не можна його й пожаліти? Не дивись так на мене!