Люси Монтгомери - Енн із Інглсайду

Бузково-сірі сутінки лилися на світ із-над пагорба. Густішав оксамитово-лагідний літній вечір. Понад великою яблунею зійшла перша зоря. Коли прийшла пані Еліот і мама рушила вниз, щоб зустріти її, Нен знову була щаслива. Мама сказала, що купить їм у кімнату нові ясно-жовті шпалери й поставить кедровий комод для неї та Ді. От лише то буде не комод, а зачарована скриня зі скарбом і відімкнути її можна, лише проказавши закляття, почуте від Снігової Чаклунки — холодної, білої, пишної та вродливої. А інше закляття знатиме сірий печальний вітер, який майне попри неї, накликаючи дощ своїм тужливим плачем. Колись вони скажуть їй усі чарівні слова й вона відімкне скриню, повну смарагдів, перлів та самоцвітів. Хіба ж не розкішне слово — «самоцвіт»?

Ні, старі чари не зникли. Світ іще повнився ними.

— Можна, я буду твоєю сердечною подругою цього року? — озвалася на перерві Ділайла Грін.

Ділайла мала круглі густо-сині очі, лискучі медвяні коси, рожевий ротик і дивний, ледь тремкий голос, на чари якого враз відгукнулася Ді Блайт.

Гленські школярки знали, що того літа Діана Блайт залишилася без найближчої приятельки. Два роки вони товаришували з Поліною Різ, але її сім’я переїхала й тепер Діані було самотньо. Поліна була хорошим дівчатком. Звісно, їй бракувало того загадкового шарму, яким володіла забута вже Дженні Пенні — але вона була практична, весела й розважлива. Останнє слово містило в собі найвищу хвалу із вуст Сьюзен, отож як Діанина приятелька Поліна влаштовувала всіх.

Діана нерішуче зиркнула на Ділайлу, а тоді глянула через усе подвір’я на Лору Карр, іншу нову ученицю. Вони з Лорою провели разом усю найменшу перерву й дуже сподобалися одна одній. А проте Лора, веснянкувата й із цупкими непокірними косами, була геть не така вродлива, як Ділайла Грін, і не мала ні іскри її чарівливої вдачі.

Ділайла збагнула, що означає Діанин погляд, і на обличчі її з’явився скривджений вираз; вона була мовби от-от готова заплакати.

— Якщо ти любитимеш її, то не зможеш любити мене. Обирай, — драматично сказала вона, простягаючи руку Діані. У її голосі чути було незнаний донині трепет, від якого по спині в Діани пробігли мурашки. Вона вклала руки в долоні Ділайли — і вони перезирнулися врочисто й серйозно, відчуваючи, що їхня дружба була затверджена й благословенна. Принаймні так почувалася Ді.

— Ти будеш довіку любити мене? — палко спитала Ділайла.

— Довіку, — так само палко відповіла Діана.

Вони обійнялися й удвох рушили до струмка. Четвертокласниці зрозуміли, що союз укладено. Лора Карр ледь чутно зітхнула. Їй сподобалася Ді Блайт, проте вона певна була, що не подужає змагатися із Ділайлою Грін.

— Я така щаслива, що ти погодилася любити мене, — казала Ділайла. — У мене відкрите серце… я не можу не любити інших. Благаю , не кривдь мене, Діано. Я дитя печалі. Я була проклята при народженні. Нікому, нікому я не потрібна.

Якимсь незбагненним чином Ділайла вклала у слово «нікому» роки й століття самотності та занедбаної краси. Діана пригорнула її міцніше.

— Не кажи так більше, Ділайло. Віднині ти завжди будеш потрібна мені.

— До кінця світу?

— До кінця світу, — відповіла Діана. Вони поцілувалися, мовби дотримуючись ритуалу. Два хлопчаки на паркані загиготіли, та їм було байдуже.

— Я краща, ніж та Лора Карр, — вела далі Ділайла. — Тепер, коли ти стала моєю подругою, я скажу тобі те, чого не посміла б сказати, якби ти обрала її. Вона дворушниця. Страшна дворушниця. Вона вдаватиме твою подругу, а позаочі глузуватиме й розповідатиме всім найгидкіші речі про тебе. Я знаю одну дівчинку, що ходила з нею до школи в Мобрей-Нерровзі й розповідала мені. Ти дивом урятувалася. Я не така. Я в друзях душі не чую, Діано.

— Я вірю тобі. Але як це так, що ти дитя печалі, Ділайло?

Очі Ділайли розширилися на півобличчя.

— У мене мачуха, — прошепотіла вона.

— Мачуха?

— Коли твоя мама вмирає, а тато жениться знову, та жінка — мачуха, — пояснила Ділайла щонайтремкішим голосом. — Тепер ти знаєш усе. Якби ти знала, як до мене ставляться! Але я не нарікаю. Я зношу страждання мовчки.

Утім, якщо Ділайла зносила страждання мовчки, дивно було, звідки Ді брала всі ті відомості, які вивергала на голови мешканців Інглсайду впродовж кількох наступних тижнів. У муках нестримного захвату й співчуття до нещасної, всіма занедбаної Ділайли вона розповідала про неї кожному, хто готовий був слухати.