Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Чи це таке дзеркало погане, — запитав пан фон Тротта, — чи в тебе справді кепський вигляд?

«Чи ти справді ото так посивів?» — кортіло запитати Карлові Йозефу. Бо він добре бачив, що в батькових темних бакенбардах і на скронях тепер виблискувало куди більше срібла.

— А дай-но придивитися, — провадив батько. — Ні, це таки не дзеркало винне! Може, це тутешня служба? Що, скрутно доводиться?

Окружний начальник констатував, що син його має не такий вигляд, який належить мати молодому лейтенантові. «Може, він хворий?» — думав батько. Крім хвороб, від яких помирають, були ще й хвороби інакші, ті страшні хвороби, на які, йшла чутка, частенько недугували офіцери.

— Тобі коньяк не шкодить? — спитав він, щоб манівцями з’ясувати для себе стан справ.

— Ні, тату, звісно, ні! — відповів лейтенант.

Цей голос, що стільки років екзаменував його тихими недільними ранками, що досі лунав у його вухах, гугнявий голос державного урядовця, суворий, завжди трохи здивований і доскіпливий, голос, перед яким кожна брехня завмирала на язиці!

— Добре тобі в піхоті?

— Дуже добре, тату!

— А твій кінь?

— Я взяв його з собою, тату!

— Часто їздиш верхи?

— Рідко, тату!

— Не любиш?

— Ні, я ніколи не любив, тату!

— Облиш це своє «тату»! — несподівано сказав пан фон Тротта. — Ти вже досить дорослий! А я у відпустці!

Вони поїхали до міста.

— Ну, тут не така вже дика пуща! — сказав окружний начальник. — Чи є тут якісь розваги?

— Скільки завгодно! — сказав Карл Йозеф. — У графа Хойницького. Там збирається весь світ! Ти побачиш графа. Мені він дуже симпатичний!

— Здається, він чи не перший друг за все життя?

— Моїм другом був і полковий лікар Макс Демант, — відповів Карл Йозеф. — Ось твоя кімната, тату! — сказав лейтенант. — Тут поряд живуть мої товариші й часом уночі зчиняють галас. Але тут більше немає готелів. Та й вони триматимуться в рамках, поки ти тут будеш.

— Дарма, дарма! — сказав окружний начальник.

Він дістав з валізи круглу бляшану коробочку, розкрив її і показав Карлові Йозефу.

— Це такий корінь — начебто помічний проти болотяної пропасниці. Жак тобі передає!

— Що він поробляє?

— Він уже там! — окружний начальник вказав на стелю.

— Він уже там! — повторив лейтенант.

Окружному начальникові здалося, що то сказав старий чоловік. Син, певне, має не одну таємницю. Батько його таємниць не знав. Кажуть: батько з сином. Але між ними пролягло багато років, високими горами! Тепер ти про Карла Йозефа знаєш не більше, ніж про будь-якого лейтенанта. Служив у кінноті й перевівся потім до піхотного полку. Тепер у нього на рукавах зелені єгерські обшлаги замість червоних драгунських. Ну, так! А більше ти нічого й не знаєш! Постарів ти, мабуть. Постарів. Не належиш більше без останку службі і обов’язкам. Належиш Жакові і Карлу Йозефові. Передаєш скам’янілий, вивітрений корінь від одного другому.

Окружний начальник, досі схилений над валізою, розтулив рота. Він говорив у валізу, наче в розверзнуту могилу. Та однаково сказав він не те, що хотів: «Я люблю тебе, сину!», а:

— Він помер легкою смертю! Був вечір, справжній травневий, і всі пташки співали. Ти пам’ятаєш канарку? То вона виспівувала найдужче. Жак поначищав усі чоботи, аж тоді помер, на подвір’ї, на лаві! І Слама там був тоді. Ще вранці у Жака була гарячка. Він звелів передати тобі щирий привіт. — Окружний начальник підвів очі від валізи й подивився синові в обличчя. — Отак самісінько хотів би колись померти і я.

Лейтенант пішов до своєї кімнати, відчинив шафу і поклав шматочок кореня проти пропасниці на горішню полицю — біля Катарининих листів і шаблі Макса Деманта. Він дістав із кишені докторів годинник. Лейтенантові здалося, що тоненька секундна стрілка прудкіше, ніж будь-коли, бігає малесеньким кружечком циферблата, а дзвінке цокання чутно гучніше, ніж звичайно. Стрілки не мали мети, цокання — сенсу. Незабаром я слухатиму й цокання татового кишенькового годинника, він заповість його мені. У мене в кімнаті висітиме портрет героя Сольферіно, й шабля Макса Деманта, і якийсь предмет, успадкований від тата. А з моєю смертю все буде поховане. Я останній Тротта!

Він був досить молодий, аби черпати насолоду зі свого смутку й болісну гідність із певності, що він останній Тротта. З близького болота чулося гучне й розлоге жаб’яче кумкання. Призахідне сонце почервонило меблі й стіни кімнати. Стало чутно стукіт коліс легкого повозу і глухий тупіт копит по курній дорозі. Ті звуки все ближчали. Бричка жовтої, як солома, барви — літній повіз графа Хойницького — зупинилася перед готелем. Гучний ляскіт графового батога тричі перебив кумкання жаб.