Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Він був цікавий, граф Хойницький. Жодна інша пристрасть, а тільки одна цікавість гнала його в мандри широким світом, приковувала до столів великих гральних зал, замикала за дверима старого мисливського павільйону, садовила на парламентську лаву, наказувала йому щовесни вертатися додому, підбивала влаштовувати свята й заступала йому шлях до самогубства. Цікавість, і ніщо більше, утримувала його серед живих. Він був несито цікавий. Лейтенант Тротта розповів йому, що сподівається в гості батька, окружного начальника. І хоча граф Хойницький знав добрий десяток австрійських окружних начальників і силу-силенну лейтенантських батьків, а проте йому дуже кортіло познайомитися з окружним начальником Троттою.

— Я приятель вашого сина, — сказав Хойницький. — Ви мій гість. Ваш син мав вам це сказати! А знаєте, я вже десь вас бачив. Чи не знайомі ви часом із доктором Свободою з міністерства торгівлі?

— Ми з ним шкільні товариші!

— Ось бачите! — вигукнув Хойницький. — Він мій добрий приятель, той доктор Свобода. З літами він трохи вкидається в дивацтва. Але людина він прекрасна! Можна бути цілком відвертим? Ви мені нагадуєте Франца Йосифа.

На мить запала тиша. Окружний начальник ніколи не вимовляв цісаревого імені. В урочистих випадках мовилося «його величність». У щоденному житті казали «цісар». А цей Хойницький казав — «Франц Йосиф» так самісінько, як він казав «Свобода».

— Так, ви нагадуєте мені Франца Йосифа, — повторив Хойницький.

Вони поїхали. Обабіч розлягалися жаб’ячі хори, простягалися безмежні синьо-зелені багнища. Вечір плив назустріч, фіолетовий із золотом. Вони чули м’який шурхіт коліс по м’якому піскуватому шляху і гучне рипіння осей. Хойницький зупинив бричку перед мисливським павільйоном.

Задня стіна його впиралася в темний край ялинового лісу. Від вузької вулиці павільйон був відмежований палісадником і кам’яним парканом. Живоплоту, що тягся обабіч короткої доріжки від хвіртки до дверей павільйону, видно, давно вже не підрізували, і він буяв у дикому свавіллі, тут і там перевисав через доріжку, сплітався над нею й не давав пройти двом людям поряд. Отож троє чоловіків ішли один за одним, а за ними покірно ступав кінь, тягнучи малого повозика. Здавалося, він дуже добре знав цю дорогу, наче й сам, як людина, жив у павільйоні. За палісадником прослалися розлеглі поля, зарослі чортополохом, оброслі, мов обставлені сторожею, широколицим темно-зеленим підбілом. Праворуч стирчав якийсь напівзруйнований кам’яний стовп, можливо, уламок башти. Мов уламок велетенського зуба, стримів той камінь просто неба, рясно вкритий темно-зеленими плямами моху та чорними тоненькими розколинами. На масивній дерев’яній брамі красувався герб Хойницьких — трикратно поділений синій щит із трьома золотими оленями, роги яких сплелися в нерозв’язну плутанину. Хойницький засвітив світло. Вони стояли в просторому низькому приміщенні. Крізь щілини в зелених жалюзі ще пробивалося до нього останнє, сіре світло дня. Накритий під лампою стіл був заставлений тарілками, пляшками, келихами, срібними ложками, виделками та ножами й мисками.

— Я дозволив собі підготувати для вас невеличку перекуску! — сказав Хойницький.

Він поналивав чистої, як сльоза, «дев’яностоградусної» у три невеличкі келишки, подав два гостям і сам підняв третій. Усі випили. Ставлячи порожній келишок на стіл, окружний начальник почувався трохи збентежено. Реальність наїдків, однак, затіняла таємничу обстановку павільйону, і апетит окружного начальника переважав збентеження. Брунатний печінковий паштет, рябіючи смолисто-чорними трюфелями, стояв у блискучому вінку ясних кристалів льоду. Ніжна фазаняча груднинка самотньо височіла на сніжно-білій тарілці, в оточенні барвистого почту з зелених, червоних, білих та жовтих овочів у мисочках із синьо-золотою облямівкою, прикрашених гербами. В чималій кришталевій вазі виблискували мільйони чорно-сірих перлинок кав’яру в обідку із золотавих скибочок цитрини. І рожеві кружалочки шинки, стережені великою тризубою срібною виделкою, покірно лежали на довгастому тарелі, притулившись одна до одної, в сусідстві з червонощокими редисками, що нагадували малих смаглявеньких сільських дівчаток. Варені, смажені й замариновані з кисло-солодкою цибулею, лежали чималі шматки гладкого коропа й вузької, пронозистої щуки на склі, сріблі й порцеляні. Круглі буханчики чорного, сірого й білого хліба спочивали в простих сільських плетених кошиках, мов дитинчатка в колисочках, нарізані майже непомітно і так майстерно поскладані знов докупи, що здавалися цілісінькими. Поміж стравами стояли товстенькі бокаті пляшки й вузькі, високі, чотири- й шестигранні кришталеві карафи, і тут-таки — гладенькі, круглі, то з довгими, а то з куценькими шийками, то з етикетками, то без етикеток, і всі в супроводі цілого полку найрозмаїтіших келихів і келишків.