Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Так, достеменно такий він і був! — І знов опустився на подушки.

Окружний начальник поставив портрета на стіл поруч образу Матері Божої і вернувся до ліжка.

— Тепер пора й туди! — сказав Жак усміхаючись і показав на стелю.

— Ще встигнеш! — відповів окружний начальник.

— Ні, ні! — сказав Жак і засміявся дуже прояснено. — Я чимало пожив. Тепер — туди! Поглянь лиш, скільки це вже мені?

— Де поглянути?

— Отам під сподом! — відповів Жак і показав на постіль.

З-під споду на ліжку була прилаштована скринька. Окружний начальник відсунув її і побачив старанно перев'язаний шнурком пакуночок рудого паперу, а поряд — круглу бляшану коробку з барвистою, але збляклою вже покришкою, де зображена була пастушка в білій перуці, й пригадав, що такі бляшанки з цукерками він у дитинстві часто бачив під різдвяними ялинками своїх шкільних товаришів.

— Там — книжечка! — сказав Жак.

То була Жакова солдатська книжка. Окружний начальник начепив окуляри й прочитав:

— «Франц Ксавер Йозеф Кроміхль». Це твоя книжечка? — спитав пан фон Тротта.

— Авжеж!

— То ти звешся Франц Ксавер Йозеф?

— Тепер уже так і зватимуть!

— Чого ж тебе звали Жаком?

— Це він звелів.

— Так, — мовив пан фон Тротта і прочитав рік народження. — То це тобі в серпні буде вісімдесят два!

— А сьогодні ж у нас що?

— Дев’ятнадцяте травня!

— Скільки ще до серпня?

— Три місяці!

— Он як, — сказав Жак дуже спокійно і знов зліг на подушки. — То я вже до нього не доживу! Відкрий коробочку! — мовив він, і окружний начальник відкрив. — Там лежить святий Антоній і святий Георг, — вів далі Жак. — Можеш лишити їх собі. Потім шматочок кореня від пропасниці. Віддай його своєму синові Карлові Йозефу. Поклонися йому від мене гарненько! Корінь може йому стати в пригоді, адже там болото! А тепер зачини вікно. Я хочу спати!

Настав полудень. Ліжко було вже геть усе залите найяснішим сонячним промінням. На вікнах непорушно поприлипали великі іспанські мухи, і канарка вже не співала, а дзьобала цукор. Дванадцять ударів вибило на ратушній вежі, їхня золота луна віддалася на подвір’ї. Жак тихенько дихав. Окружний начальник подався до їдальні.

— Я їсти не буду! — сказав він панні Гіршвіц.

Він озирнув їдальню. Ось тут, на цьому місці, завжди стояв з тацею Жак. Отак він підходив до столу і отак подавав страву. Пан фон Тротта сьогодні не міг їсти. Він зійшов униз, на подвір’я, сів на лаві біля стіни, під брунатним виступом даху, і став чекати сестри-жалібниці.

— Хворий тепер спить, — сказав він, коли вона прийшла.

Час від часу подихав легенький вітрець. Тінь від виступу помалу ширшала й довшала. Мухи дзижчали круг бакенбардів окружного начальника. Він час від часу відганяв їх рукою, і його манжета рипіла. Уперше, відколи перебував на службі в свого цісаря, він серед білого буденного дня сидів без діла. Ніколи доти він не відчував потреби взяти відпустку. Це вперше в нього випав так ніби вихідний. Він весь час думав про старого Жака, а все ж таки був веселий. Старий Жак помирав, але помирав так, неначе святкував якусь визначну подію, і з такої нагоди окружний начальник узяв вихідний. Чи то перший день відпустки.

Несподівано він почув, що з дверей виходить сестра-жалібниця. Вона повідомила, що Жак, уже без температури і, як видно, при ясному розумі, встав із ліжка й саме збирався одягатися. І справді, окружний начальник побачив старого у вікні. Той поклав на підвіконня помазок, мило й бритву, як робив щоранку, бувши здоровим, і почепив на віконну защібку невеличке дзеркальце, збираючись голитися. Жак відчинив вікно і своїм звичним, здоровим, голосом гукнув:

— Мені вже добре, пане бароне, я цілком здоровий! Прошу вибачити мені! Будь ласка, не турбуйтеся!

— Ну, тоді все гаразд! Я радий, я дуже радий! Відтепер ти почнеш нове життя як Франц Ксавер Йозеф!

— Краще я лишуся Жаком!

Пан фон Тротта, зраділий від такої дивовижної події, але й трохи розгублений, повернувся на свою лаву, попросив сестру-жалібницю про всяк випадок ще побути і спитав її, чи відомі їй приклади такого швидкого одужання людей такого поважного віку. Сестра, опустивши погляд на разок пацьорок і ніби вибираючи відповідь з-поміж їхнього мигтіння між її пальцями, відповіла, що одужання, раптове чи повільне, як і хвороба, перебувають у руці Господній і що Його воля вже не раз повертала вмирущих до життя. Окружного начальника більше задовольнила б наукова відповідь. І він вирішив завтра спитати окружного лікаря. А тим часом він подався до канцелярії, хоч ніби й звільнений від великого клопоту, та водночас перейнятий ще більшою незрозумілою тривогою. Він не міг працювати. Вахмістрові Сламі, що вже давно чекав на нього, він дав указівку щодо свята «соколів», проте без звичної суворості й рішучості. Усі небезпеки, що загрожували монархії i окрузі В., раптом видалися панові фон Тротті не такими значними, як здавалися вранці. Він відпустив вахмістра, але тут-таки гукнув його назад і спитав: