Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Серед торгівців, про яких ми сказали, було багато євреїв. З примхи природи чи, може, за таємничим законом якогось невідомого племені легендарного народу хозарів, євреї прикордоння здебільшого були рудоволосі. Волосся жаріло в них на головах. Бороди їхні палали, як вогонь. На їхніх моторних руках стирчала крихітними списами цупка руда щетина. А в їхніх вухах кучерявилася червоняста ніжна вовна, ніби мла від червоного полум’я, що, можливо, горіло в їхніх головах.

Кожен чужий, опинившись у цій місцевості, поволі гинув. Жоден не мав стільки снаги, як болото. Ніхто не годен був опертись покордонню. Десь під той час високе панство у Відні й Петербурзі вже починало готувати велику війну. Люди на кордоні відчували її наближення раніш від інших; не лише тому, що звикли чуттям угадувати неминуче, а ще й через те, що кожного дня могли бачити на власні очі прикмети близького краху. І з тих приготувань вони також мали свій зиск. Не один жив зі шпигунства й контршпигунства, одержуючи австрійські ґульдени від австрійської поліції і російські рублі від російської. Доведені до розпуки офіцери в одрізаній від світу болотяній пустелі гарнізонного життя незрідка втягалися в азартні ігри, обростали боргами й опинялися в тенетах шахраїв. На цвинтарях прикордонних гарнізонів було сховано чимало юних тіл легкодухих молодиків.

А проте й тут солдати муштрувались, як і по всіх інших гарнізонах імперії. Єгерський батальйон щодня повертався до казарми забрьоханий весняною багнюкою, з сірою тванню на чоботях. Майор Цоґлауер їхав попереду. Другий рій першої чоти очолював лейтенант Тротта. Ритм маршового руху задавав єгерям голосний, бадьорий сигнал сурми, а не гордовиті голоси фанфар, які впорядковували тупіт кінських копит, уривали чи заглушували його в уланському полку. Карл Йозеф ішов пішки і намагався думати, що так йому краще. Довкола нього ковані чоботи єгерів рипіли на гострій жорстві, якою час від часу, а навесні щотижня на вимогу військового округу посипали дороги — на поїдання багнюці. Геть усі камінці, мільйони камінців, поглинав неситий ґрунт дороги. І все нові, звитяжні, сріблясто-сірі, масні шари багна напливали з глибин, глитали камінці й цементний розчин і лунко обляпували важкі чоботи солдатів.

Казарма стояла за міським парком. Неподалік неї, ліворуч містився окружний суд, навпроти — окружне управління, а за його врочистими старезними мурами — дві церкви — римо-католицька й православна; праворуч від казарми височіла гімназія. Місто було таке маленьке, що його перейшов би за двадцять хвилин. Найважливіші міські будівлі тіснилися одна біля одної в настирливому сусідстві. Мов ті в’язні на тюремному подвір’ї кружляли, прогулюючись вечорами, люди правильними колами паркових доріжок. З доброї півгодини маршового кроку треба було, щоб дійти до вокзалу. Офіцерський клуб єгерського батальйону розмістився в двох невеличких кімнатах приватного будинку. Більшість офіцерів харчувалися у вокзальному ресторані. Серед них і Карл Йозеф.

Він радо крокував багнистою дорогою, аби побачити вокзал. То був останній з усіх вокзалів монархії, одначе й тут пролягали блискучі стрічки рейок, що безперервно тяглися вглиб країни. І на цьому вокзалі були ясні, веселі скляні сигнали, в яких бриніла тиха луна рідних голосів; і тут безперестану, мов невтомна швацька машинка, строчив апарат Морзе, і в його старанному стукові лунали прекрасні, уривчасті поклики з далекого, втраченого світу. І на цьому вокзалі був швейцар, і той швейцар калатав у гучний дзвінок, і той дзвінок означав: «Потяг рушає! Займіть свої місця!». Один раз на день, рівно опівдні, швейцар калатав у свій дзвінок перед потягом, що вирушав на захід, — до Кракова, Одерберґа, Відня. Добрий, любий потяг! Він стояв перед вікнами зали першого класу, в якій сиділи офіцери, майже стільки часу, скільки тривав обід. Локомотив свистів, уже аж як подавали каву. Сіра пара била у вікна. Коли ж вона починала вогкими перлинами скочуватися по шибках, потяга вже не було. Офіцери випивали каву й повільним, сумним табуном ішли по сріблясто-сірому багні назад. Навіть генерали-інспектори остерігалися сюди забиватись. Вони й не приїздили. Ніхто сюди не приїздив. У єдиному готелі містечка, де постійно мешкала більшість офіцерів єгерського батальйону, лише двічі на рік зупинялися багаті торгівці хмелем із Нюрнберга та Праги й Зааца. Якщо їхні незбагненні справи складалися щасливо, то вони замовляли музикантів і грали в карти в єдиній на все місто кав’ярні при готелі.