Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Нічого не можна було вдіяти, — повторив Кнопфмахер.

— Може, — сказав лейтенант, і йому самому здалося, що його вустами промовляє якась чужа мудрість, мудрість великих старовинних книг срібнобородого короля єврейських шинкарів, — може, він був дуже розумний і зовсім самотній.

Він зблід. Він відчував на собі осяйний погляд пані Демант. Треба було вже йти. Запала глибока тиша. Говорити більше не було чого.

— І барона Тротти ми теж більше не побачимо, тату! — сказала пані Демант. — Його переводять до іншого полку!

— Але ж ви обізветеся? — запитав Кнопфмахер.

— Ви мені напишете! — сказала пані Демант.

Лейтенант підвівся.

— На все добре! — сказав Кнопфмахер.

Його рука була велика і м’яка, на дотик — як теплий оксамит. Пані Демант пішла попереду. З’явився служник, подав лейтенантові шинелю. Пані Демант стояла поруч. Тротта клацнув підборами. Вона швидко сказала:

— Ви мені напишете! Я хочу знати, де ви будете!

То був немов легкий, теплий порух повітря, він уже пролинув. Служник відчинив двері. Ось уже й сходи. Аж ось і хвіртка, — як тоді, коли він виходив од вахмістра Слами.

Він швидко подався до міста, зайшов до першої ж таки кав’ярні, що трапилася дорогою, випив навстоячки біля буфету чарку коньяку, тоді ще одну. «Ми п’ємо лише «Геннесі!» — вчулися йому слова окружного начальника. Лейтенант заквапився до казарми.

Біля дверей його кімнати — синьою смужкою серед суцільної білини — чекав Онуфрій: за дорученням полковника єфрейтор-канцелярист приніс для лейтенанта якийсь пакунок. Вузький, загорнутий у рудий папір предмет стояв прихилений до стіни в кутку. На столі лежав лист.

Лейтенант прочитав:

«Мій любий друже, залишаю тобі свою шаблю й годинника.

Макс Демант».

Тротта розпакував шаблю. На ефесі висів гладенький срібний годинник доктора Деманта. Він не йшов. Стрілки показували за десять хвилин дванадцяту. Лейтенант накрутив його й приклав до вуха. Ніжний, прудкий годинників голосок бринів заспокійливо. Карл Йозеф складаним ножиком розкрив годинника, з жадібною цікавістю допитливого хлоп’яти. На внутрішньому боці покришки стояли ініціали: «М.Д.». Лейтенант вийняв шаблю з піхов. На держаці зі споду доктор Демант надряпав на криці ножиком кілька незграбних, кривулястих літер: «Будь здоровий і вільний!» — казав напис. Лейтенант почепив шаблю в шафі. Портупею ж тримав у руці. Затканий металевою ниткою шовк струменів між пальцями прохолодним золотим дощем. Тротта замкнув шафу. Забив домовину.

Він вимкнув світло і вдягнений простягся на ліжку. Жовтий промінь світла із солдатського помешкання плавав на білих лакованих дверях і відбивався в блискучій клямці. Хрипко й тужно зітхала по тім боці губна гармоніка, тонучи в хвилі густих чоловічих голосів. Солдати співали українську пісню про цісаря й цісарéву:

Цісарéва, правда, вже давно померла. Та селяни-русини гадали, що вона ще жива.

Кінець першої частини

Промені габсбурзького сонця сягали на сході кордону володінь російського царя. То було те саме сонце, під яким Тротти дійшли дворянства й знатності. У вдячності Франца Йосифа була добра пам’ять, а в його ласки — довга рука. Якщо хтось із його найлюбіших дітей збирався вкоїти дурницю, міністри й слуги цісареві вчасно вживали рішучих заходів і навертали необачного до розуму й розважності. Єдиному нащадкові нового дворянського роду фон Тротт і Сиполє навряд чи личило служити в тій провінції, звідки походив герой Сольферіно — онук неписьменних словенських селян і син жандармського вахмістра. Нехай той нащадок, коли вже йому забаглося, міняє службу в уланах на скромнішу — в піхотних військах: це лиш доводить, що він вірний пам’яті свого діда, який, бувши простим піхотним лейтенантом, урятував життя цісареві. Проте обачність не дозволила цісарсько-королівському військовому міністерству послати носія дворянського імені, яке цілком збігалося з назвою словенського села, звідки походив засновник роду, служити поблизу того села. Так само обачний був і окружний начальник, син героя Сольферіно. Щоправда, він дозволив Карлу Йозефові — звичайно, не з легким серцем — перейти на службу в піхоту. Але він не схвалював синового наміру перевестися до словенської провінції. Сам окружний начальник ніколи не відчував бажання побачити вітчизну своїх предків. Він був австрієць, слуга і урядовець Габсбурґів, і його вітчизною був замок цісаря у Відні. Якби йому довелося подавати до вищих інстанцій план доцільного переустрою великої і розмаїтої Австрійської держави, то він залюбки побажав би обернути всі без винятку коронні землі на просторі й барвисті околиці монаршого замку, а всі народи імперії — лише на вірних слуг Габсбурґів. Він був окружний начальник і в своїй окрузі представляв його апостольську величність цісаря. Він носив уніформу з золотим коміром, трикутний капелюх і шпагу. Він не мав бажання ходити за плугом на благодатній словенській землі. У його рішучому листі до сина була фраза: «З нас, селян прикордоння, доля зробила австрійців, лишаймося ж ними».