Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Такі свята козацьких вершників були не єдиною розвагою у прикордонній смузі між Австрійською монархією та Росією. У містечку стояв ще й драгунський полк. Між офіцерами єгерського батальйону, драгунського полку та російських прикордонних військ склалися найтепліші стосунки завдяки графові Хойницькому, одному з найбагатших польських землевласників цього краю. Граф Войцех Хойницький, родич Ледоховських і Потоцьких, свояк Штернберґів, приятель Тунів, світський чоловік сорока років, та на вигляд — невизначеного віку, ротмістр запасу, неодружений, безжурний і водночас сумовитий, любив коней, алкоголь, товариство, легковажність і заразом — поважність. Зиму він проводив у великих містах і гральних залах Рів’єри. Мов перелітний птах, він повертався, тільки-но розквітав на схилах залізничного насипу щедринець, на батьківщину своїх предків. Він приносив із собою легкий дух великосвітських парфумів і галантні чи авантюрні історії. Граф належав до тих людей, що не мають ворогів, та не мають і друзів, а лише супутників, прихильників і байдужих. Зі своїми ясними, ледь витрішкуватими очима, блискучою круглою лисиною, невеличкими білявими вусиками, вузькими плечима й надміру довгими ногами, він здобував прихильність усіх людей, у котрих випадково чи зумисне опинявся на дорозі.

Граф мешкав по черзі в двох будинках, відомих серед тутешнього люду як «старий» і «новий» палаци. Так званий старий палац був чималий і досить давній мисливський павільйон, що його граф з невідомих причин не хотів реставрувати. «Новим палацом» звано простору двоповерхову віллу, горішній поверх якої завжди заселяли якісь чудні, а часом навіть зловісні незнайомці. То були графові «бідні родичі». Сам він, навіть за найстараннішого вивчення історії власного роду, не зміг би визначити ступеня спорідненості з цими людьми. Поволі стало звичаєм приїздити до «нового палацу» як «родичі Хойницького» й мешкати там улітку. Нагодовані, відпочилі, іноді навіть одягнені в нове вбрання від тутешнього графового кравця, ці гості, ледве-но озивалися ночами, відлітаючи у вирій, перші шпаки, а на ланах починали збирати кукурудзу, поверталися до незнаних країв, де, можливо, була їхня домівка. Господар не помічав ані приїзду, ні перебування, ні від’їзду своїх гостей. Він раз і назавжди постановив, що перевіряти родинні стосунки гостей, порядкувати видатками на них і виряджати їх до настання зими буде єврей-управитель. Будинок мав два входи. Граф і ті гості, що не зараховували себе до його рідні, користувалися парадним входом, родичам же доводилося давати гаку через сад, щоб заходити чи виходити невеличкою брамою в садовому мурі. За винятком цього, непрохані гості могли робити, що їм заманеться.

Двічі на тиждень, у понеділок та в четвер, відбувалися у графа так звані малі вечори і раз на місяць — так звані «свята». Під час «малих вечорів» освітлювано тільки шість кімнат, призначених для гостей, під час свят — дванадцять. На «малих вечорах» лакеї вслуговували без рукавичок і в темно-жовтих лівреях, на «свята» вони вбиралися в цеглясто-рудого кольору сурдути з чорними оксамитовими комірами та срібними ґудзиками й білі рукавички. Пити у графа починали з вермуту й терпких іспанських вин. Тоді переходили до бургундського й бордо. Далі подавано шампанське, а за ним — коньяк. І щоб віддати належну шану вітчизні з плодами її землі, завершували «дев’яностоградусною».

Офіцери суто феодального драгунського полку та офіцери єгерського батальйону, здебільша вихідці з бюргерів, укладали в Хойницького зворушливі союзи на все життя. Ранні літні ранки бачили крізь високі склепінчасті вікна палацу строкату мішанину піхотних і кавалерійських одностроїв. Поснулі хропли у вічі золотому сонцю. Близько п’ятої години ранку до палацу біг табун переляканих денщиків будити панів офіцерів. Бо о шостій полки мали починати муштру. Господар, непідвладний дії алкоголю, давно вже порався у своєму малому мисливському павільйоні. Він чаклував там над химерними скляними рурками, спиртівками, апаратами. В окрузі йшла поголоска, ніби граф намагався робити золото. І справді, він наче провадив навіжені досліди алхіміків. Зрештою, якщо графові й не щастило створити золото алхімічними методами, він умів добувати його, граючи в рулетку. Інколи пан граф давав підстави думати, що в грі він користується надійною «системою», успадкованою від якогось таємничого давно померлого гравця.

Уже багато років Хойницький був депутатом державної ради, він регулярно переобирався в своїй окрузі — перемагав суперників за допомогою грошей, сили й приголомшливої винахідливості; улюбленець уряду, він зневажав парламентську корпорацію, до якої належав, ніколи не виголосив жодної промови й не кинув жодної репліки з місця. Недовірливий, насмішкуватий, безстрашний, Хойницький без вагання заявляв, що цісар — безмізкий стариган, уряд — купа нероб, державна рада — збіговисько довірливих і патетичних йолопів, державні урядовці — продажні, боягузливі й ледачі. Австрійські німці були в нього вальсувальники й корчемні співаки, угорці смерділи, чехи були природжені чистильники чобіт, русини — потайні й зрадливі росіяни, хорвати й словенці, яких він називав «краватами» й «сливинцями», — щетинники і продавці каштанів, а поляки, до яких і сам належав, — залицяльники, перукарі й модні фотографи. Щоразу, повернувшись із Відня чи інших осередків великосвітського життя, де він обертався, почуваючись як риба у воді, граф звичайно виголошував таку собі похмуру доповідь, яка лунала десь отак: