Адальберт Штіфтер - Вітіко

Як минув час перепочинку, засурмили ріжки, даючи знак рушати. Оповісники лісових людей користалися для таких сигналів рогами цапів.

Військо стало в колону й рушило далі.

Потім перепочивали ще двічі, а ввечері розташувалися табором на широкому полі, де не було ані дерев, ані хат, а за цих воєнних часів воно було ще й не засіяне. Поставили намети, визначили межі табору, виставили варту, послали розвідників. Потім розпалили багаття, доглянули себе, приготували місця для ночівлі. Воїни насолоджувались міцним сном, як і минулої ночі. Аж до ранку в таборі й навколо табору було тихо.

Другого, третього й четвертого дня військо рухалось так, як і першого дня.

На п’ятий день Владислав зі своїм військом підійшов до Праги.

Очі всіх воїнів прикипіли до міста. Перед високим лісом на горі Петржин здіймалися вгору світлі мури, які перебудував Собеслав, поставивши ще й башти, за мурами височіли будівлі: церква Святого Віта, церква Святої Богородиці Марії, церква Святого Георгія, княжий замок, Єпископська вежа, священицький дім, будинки урядовців і ще багато інших невідомих споруд. А між воїнами і містом, до якого вони мали ввійти, тягнулося видовжене правобережне передмістя Праги. Перед передмістям тиснулися незліченні люди, прагнучи побачити князя і його військо. Дехто виліз навіть на покрівлі й дерева. А попереду всіх людей стояла княгиня. Поряд із нею стояли двірський суддя, камергер і міський урядник, яких не можна було брати на війну, стояли кмети, що їх князь поставив старшими над правобережним і лівобережним передмістями, стояли заступник камергера, стольник, чашник, єпископи, благочинні, сторожа і священики; стояв Гуґо, старший священик Вишеградського замку, зі своїми священиками, а також кмет цього замку і можновладці та лицарі, які мали дбати про захист Праги. Княгиня та всі інші, хто стояв коло неї, привітали князя і його військо.

Князь подякував за вітання, княгиня та її почет посідали верхи на коней, і князь у супроводі двору й народу повів своє військо по довгих вуличках передмістя повз людей, які тиснулися обабіч, і вивів на широку луку між передмістям і Вишеградом, на тій луці влаштовували ярмарки.

Там князь наказав війську стати табором, а сам із княгинею, єпископами, священиками, лехами, військовими проводирями і загоном воїнів поїхав до замку. Дівіш поїхав до себе додому, щоб ночувати там, так само й Болеміл. Любомир пішов до дому свого роду, так само й Ктибор, Хотимир, Немой, Преда та інші. Єпископ Здик пішов зі своїми священиками та людьми в дім єпископа Празького, та й Божебор зі своїм почтом теж подався туди. Вітіко прийняли в домі священика з церкви Святого Віта. В двох маленьких кімнатах поряд із ворітьми він знайшов місце для себе і своїх слуг Раймунда і Якоба, дали йому й місце в стайні для коня.

Наступного дня, тільки-но розвидніло, Владислав віддав численні накази. Перший стосувався небіжчиків, яких треба було доправити до місць поховання, другим наказом він поділив військо на підрозділи, щоб вони покинули ярмаркову площу й перебралися в місто в призначені для них приміщення. Потім князь розіслав розвідників, упорядкував поділ на робочі ватаги, мури, де була потреба, треба було зміцнити і вдосконалити. Далі князь розіслав по країні оповісників, які мали казати воїнам готуватися до приходу в Прагу й заготовляти харчі; і, нарешті, князь послав свого брата Генріха в Будишинську землю, щоб завербувати там людей для допомоги.

Під вечір повідомили, що вже все готове для поховання небіжчиків. Князь подався на ярмаркову площу, де виставили їх. Навколо тіл тиснулася юрби народу і купа священиків. Пустимир у чорному оксамитовому вбранні лежав на возі, накритому чорним оксамитом, його мали завезти до Дудлебів. Смиренний священик із Дудлебів став перед возом навколішки й молився. Сміл і обидва його сини лежали на трьох возах, накритих зеленим гаптованим сріблом оксамитом, були вдягнені в темно-зелені оксамитові вбори зі срібними прикрасами, мали білі пір’їни на шоломах, а поряд із кожним яснів оголений меч; тіла мали завезти до Дечина. Даліміла в бурому вбранні з золотими прикрасами його родичі мали завезти до Домажліце. Свена, цього великодушного чоловіка, чий цвинтар був у Моравії, мали набальзамувати різними засобами й покласти до склепу в церкві Св. Марії, щоб після війни його можна було поховати на батьківщині. Решту полеглих воїнів мали ховати в Празі. Єпископ Празький Оттон, єпископ Оломоуцький Здик, Петер, абат із Бржевнова, Ґезо, абат зі Страгова, абати з Кладрубів і Вілімова, священик Даниїл і багато інших священиків справляли заупокійні обряди. Єпископ Оттон, поблагословивши всіх, виголосив проповідь, а коли скінчив і всі вже хотіли розходитись, чимало зі сльозами на очах, князь проказав: