Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Тоді я б хотіла лише знати, яка ситуація саме тепер, а не те, якою вона буває тоді чи тоді, — уточнила Дімут.

— Дімут, та саме це хочеш знати? — запитав князь.

— Атож, високий пане, — відповіла Дімут.

— А що на це скаже моя ясновельможна княгиня? — запитав великий князь.

— Нехай ця дівчина прийде сьогодні до мого двору, — відповіла княгиня, — щоб я поговорила з нею.

— Тож нехай буде по-твоєму! — погодився князь. — Та й на дівчину небагато й харчу треба, наші припаси не зменшаться. Але треба послухати, чого хоче Ровно, треба задовольнити і його права.

— Якщо розмова скінчилася, — протягнула Дімут, — то я тепер розмовлятиму з братом.

— Скінчилася, — підтвердив князь, — розмовляй із ним.

— Але я не розмовляю з тобою, — гукнув Ровно зі свого місця, — і прошу ясновельможного князя сказати йому одне слово.

— Та тобі завжди дозволено розмовляти зі мною, — здивувався князь.

— Високий пане, — заговорив Ровно, — я аж ніяк не воїн твоєї жупи Дудлеби, свої зобов’язання перед жупою ми виконали, і Любомир з усіма воїнами твоєї жупи пішов до тебе, а я вільний чоловік у Ровні, маєтку нашого роду, я доброхіть пішов із воїнами Ровни в битву на горі Високій, доброхіть пішов із тобою до Праги і доброхіть лишуся коло тебе. Я благаю тебе, ясновельможний князю, про привілей промовляти перед усіма зборами.

— Як є потреба, то й кажи, — дозволив князь.

— Ти сам побачиш, чи є потреба, коли я скажу, — додав Ровно.

— Тож виїзди наперед і кажи, — заохотив князь.

Ровно підострожив коня, той рушив, люди розступилися, і Ровно під’їхав до князя. Там він став навпроти чотирьох чоловіків, які приїхали з Дімут. Він був наче один з них. Був одягнений у темне бахмате вовняне вбрання, підперезаний, мав меч, а на голові — грубий шолом із вовчої шкури. Проте випростався, глянув на чоловіків і крикнув гучним голосом:

— Ти, Вентимире, і ти, Дішу, і ти, Менеше, і ти, Вальхуне, їдьте негайно через цю гору і їдьте далі без ніяких інших зупинок, крім тих, які потрібні, щоб попаслися коні, їдьте, аж поки добудетесь до Ровни. Там станьте під провід Бустина, якого я лишив боронити башту, а вирок вам за те, що ви покинули Ровну, я оголошу потім, коли сам повернусь додому після цієї війни, і перекажіть, що вирок Бустину за те, що він відпустив вас, я оголошу тієї самої пори.

Ровно замовк, і всі на площі мовчали і чекали.

Четверо чоловік розвернули коней і шукали дороги, щоб виїхати. Ніхто не сказав жодного слова. Люди розступилися і побачили, як вони скачуть до брами в бік передмістя. Скоро їх уже й видно не було. Тепер на площі лишився тільки сам Ровно у вовчому шоломі й заговорив до Дімут:

— Якщо я з цього місця поїду далі, ти повинна їхати зі мною.

— Я поїду з тобою, — погодилося дівчина.

Після цих слів Ровно обернувся до князя:

— Високий великий князю! Ти бачиш, що я був змушений говорити тут перед усіма, бо гріх непослуху стався на очах в усіх. Країна і люди повинні знати, що владики чинять справедливо, бо інакше країна і люди підуть до загину. Той, хто протиставить своєму старшому власну волю, чинить насильство.

— Твої слова слушні, — похвалив князь, — я теж владика, супроти якого його родичі обстоюють тепер свою волю, і ті родичі не такі покірні, як твої люди, через те й почалася війна. Я лише думаю, що, коли тут у Празі або навколо Праги все буде впорядковане і ти повернешся додому, ти покараєш Бустина, якого ти лишив старшим у своєму замку, за те, що він так легковажно відпустив твоїх людей, і водночас винагородиш його, бо ж він зробив безумство твоєї сестри нешкідливим; і покараєш цих чотирьох людей за те, що вони покинули своє місце, і водночас винагородиш їх, бо ж у мить небезпеки вони були з твоєю сестрою.

— Високий пане, послухай мене, — мовив Ровно, — в містечку Дудлебах живе шляхетний жупан Любомир. Він дав своїм родичам різні посади. Його родич Вентислав — жупний суддя, його родич Растислав — голова міської управи, його родич Відимир — писар, його родич Кодим — камергер, його родич Момир — митник, а його кузина — гардеробниця. З ними він усім порядкує і все вирішує: дбає про жупу, чинить правосуддя, готується до війни, і вони підпорядковані йому, він тримає їх у послуху. Я не жупан, а тільки один із лісових владик, але хочу підтримувати право серед своєї рідні, як жупан, і чинитиму справедливо, як Любомир.

— Коли цей чоловік так прискіпливо береже свою гідність і такий завзятий у справах війни, на нього можна покладатися, — мовила княгиня.