Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Так, можна, — підтвердив князь, — він довів це на горі Високій. Ровно, ти в постаті Любомира обрав добрий взірець справедливості й подумай, що кожен, хто тепер жупан, колись не був ним.

— Я пішов на війну, — сказав Ровно, — щоб утвердилось право, щоб гнобителя покарали, а мала людина могла відчути полегшу.

— Тож і прагни цього, — вирік князь, — а зі своєю сестрою розмовляй відповідно до свого права і пристойності, щоб те, що ми плануємо для неї, мало твоє схвалення.

— Вона коритиметься моїм наказам, — відповів Ровно.

— Отож порозмовляй із нею, скажеш нам увечері, що ти вирішив, а тепер іди, — наказав князь.

Ровно вклонився, кивнув Дімут, щоб вона їхала за ним, розвернув коня і знову пробрався поміж людей, що розступилися. Дімут привітала, як уміють вітати жінки верхи на конях, князя й княгиню, коли порівнялася з ними, й поїхала за братом.

— Збори тривають уже довгенько, — сказав тепер Владислав, — тож годиться вже й закривати їх, — не гнівайтесь, високі панове, за затримку і дякую вам, що прийшли.

Князь і княгиня сіли верхи на коней і поїхали.

Збори розійшлися, люди дивилися вслід почасти князю й княгині, а почасти Дімут та її братові, а потім пішли хто куди.

Наступного дня під вечір повернулося багато людей із гори Високої. Владислав лишав їх, щоб вони подбали про поранених і поховали полеглих. Гробокопи сказали, що вночі після битви приходили мерзенні людці, бо вранці вони знайшли дуже багато оголених мерців, тільки дехто з полеглих був ще вдягнений. Вони поховали всіх, зокрема й багато ворогів, бо ж не знали їх. Вороги вчинили так само, прийшли й побожні священики і допомагали всім. А ті, хто піклувався про поранених, сказали, що прийшли м’якосерді жінки й ченці з молоком, сиром, маслом та іншими харчами, декого вони віддали їм, а решту забрали, завізши в далекі хати, якщо там жили люди, та привізши до Праги. Вороги й далі ще дуже далеко, край між Сухдолом і Прагою вільний.

Повернувся й дехто з лісових людей. Розповіли, що поховали Норберта під кущем. Поховали ще й Тесина з Прахатіце, Арнольда з Черної та кількох людей із хат коло Фримбурка і Каменних Шат, бо ж обіцяли підтримувати один одного на війні. Тож люди, відчуваючи свою відповідальність, молилися коло всіх могил, і молився з ними й один священик. Венгарт із Сухого лісу зібрав коло себе купку людей, і вони сказали, що бідні люди тут уже нічого не зароблять, й подалися додому, десь далеко від тієї гори хтось, може, знову нагодує їх, і так далі, аж поки вони дійдуть до своїх родичів.

— То вже зневірені вівці, — мовив коваль із Плани. — Ті пани, які тепер коло князя Конрада, мають великі жупи, один з них має аж цілі три жупи, вони мають ґрунти, поля, родичів і челядь, мають самоцвіти, з яких один легко коштує фунт пфенігів, мають золото й срібло. Це все належатиме князю, якщо ми переможемо їх, і він тоді поділить це добро серед тих, хто допомагав йому. Одні стануть жупанами, іншим дістануться посади, ще інші отримають ліси та землі, а ще хтось — гроші і майно. А ті, хто пішов, утратили геть усе. Таж ви чули, як дехто з людей забагатів. Та й бідному Вітіко дістанеться зо дві жмені золотих монет.

Люди, які прийшли з гори Високої, відповіли, що саме тому вони й пришли в Прагу і лишаться в Празі.

Того дня військові проводирі повідомили й імена тих, хто заявив, що покине Прагу. Сказали, що то страхопуди, які прагнуть гультяювати й нічого не обстоюють. Їм видали гроші на дорогу й відпустили їх. Пішло й багато полонених, інші пристали до воїнів Владислава.

Уранці наступного дня князь поїхав навколо подивитись, як ідуть справи в місті. З ним поїхали Дипольд і княгиня в супроводі жінок свого двору, серед них і Дімут у бойовому обладунку. Князь об'їхав усі плаци й дививсь, як проводирі провадять навчання з людьми, як воїни і допоміжні робітники готують знаряддя для оборони міста. Князь хвалив, віддавав накази, радився з військовими проводирями. Люди на фортечних мурах мали впевнені обличчя і охоче працювали. Закінчивши огляд, князь і княгиня повернулись на княжий двір.

Водночас до міста приїздили вози з харчами, прибували посланці та розвідники, щоб невдовзі знову вирушити з міста. Прибуло ще й кілька воїнів, які, розпорошившись, покинули гору Високу, а тепер повернулися шукати свої підрозділи. Прийшли й нові воїни, які прагнули допомогти боронити місто, Люди й далі покидали передмістя й подавались кудись далеко, натомість інші приходили з сіл і шукали захисту в місті.