— За завтрашню битву, — гукнув Звест.
— За завтрашню битву, — гукнув Юрик, син Юрика.
— За завтрашню битву! — крикнув Бенеда.
— Завтра битва і певна перемога! — вигукнув Одолен.
— Завтра битва, завтра битва! — загукали численні молоді голоси.
— Добре, — кивнув князь, — ви хочете битви і славної перемоги або славної смерті. Я промовляю перед вами як такий самий лицар, що й ви. Ви можете позбутися свого життя, а я як князь не можу позбутися вашого життя і поставити під ризик спасіння країни. Ми підемо в наше захищене місто Прагу, де стоїть князівський престол, ще більше зміцнимо мури навколо міста й навколо нас і спробуємо отримати підкріплення, як ми завжди спромагались отримувати. Коли ми матимемо потугу, щоб піти на останню і вже впевнену битву, тоді й рушимо на ворога і спробуємо вирішити суперечку, але вирішити на нашу користь. Ви, мої молоді хлопці, показуєте тут велику сміливість, але вам треба загнуздати її і послухати ради старших, що теж сміливі, а до того ж ще й мудрі.
— Так буде добре! — схвалив Болеміл.
— Це добре, — мовив і Оттон, єпископ Празький.
— Тож так і чинімо, — сказав Здик, єпископ Оломоуцький.
— Так і чинімо, — притакнув Любомир.
— Постарайтеся вночі кілька годин поспати, — порадив князь, — а потім, коли ще не розвидниться, ми вирушимо, будемо дотримуватись наказу. А тепер ще одне. В мене тут приготували невеличку вечерю, та ще й вина трохи є. Хто хоче поділити її зі мною, той буде бажаним гостем. А тепер, панове, я дякую вам за поради.
Люди почали розходитись.
— Поведіть мене, — попросив Велислав. — Я не годящий ані для ради, ані для битви.
Двоє чоловіків повели його геть.
Вітіко пішов до своїх людей. Ровно, Діт, Озел та інші також пішли до своїх лісових людей.
А великий князь, порадившись із проводирями, пішов ще до воїнів. Ішов уздовж усього табору, оглядав людей, розмовляв із ними, втішав поранених, підбадьорював інших. Коли підійшов до Вітіко, той розставляв своїх людей.
— Вітіко, — мовив князь, — ми ще розрахуємось, власне, за сьогоднішній день. — Потім князь звернувся до людей: — Лісові люди, саме ви вберегли нас сьогодні від поразки. Я кажу вам велике спасибі. Я хочу закарбувати в пам'яті ваші обличчя, щоб я впізнавав їх, коли побачу знову. Коли ми покладемо край цій війні, я згадаю про вас, і ви аж ніяк не побачите в мені невдячного князя.
— Молодий Вітіко керував нами, коли загинув Сміл, — сказав стельмах Стефан.
— Знаю, — відповів князь, — і я пам’ятатиму про це. Ми йдемо в Прагу боронити місто, — казав князь далі, — аж поки знову зіткнемося з ворогом. А ви хочете повернутись до свого Лісового краю?
— Пане великий князю, — відповів коваль із Плани, — на цій горі ми не могли бути відрізані від тебе, бо знову прийшли до тебе, коли зрадники з садиби Плаки втекли звідти: адже інакше ми б не виконали своє завдання. Ми з радістю геть усі підемо з тобою до Праги, якщо ти зможеш прогодувати нас, бо хліб та копчене м’ясо в наших торбах уже закінчуються. І тоді вони так само не візьмуть міста, як і цю гору, а ми вже здеремо з них мішуру та самоцвіти, якими вони так пишалися.
— Ті, хто піде зі мною до Праги, будуть забезпечені моїм харчем, — пообіцяв князь.
— Тоді гаразд, — кивнув головою коваль.
Цієї миті надійшло кілька чоловіків, що несли скрипаля Тома Йоганнеса.
— Хто цей чоловік? — запитав князь.
— Скрипаль із Плани, — відповів Пауль Йоахим, — і ми несемо його, бо нас послали шукати на бойовищі наших людей.
— Він мертвий? — запитав князь.
— Ні, мій добрий чоловіче, — відповів скрипаль, — але смичок таки лишиться кривим.
— Я одразу пошлю кого-небудь, хто подбає про тебе, — запевнив князь.
Потім сказав щось комусь зі свого почту, і той чоловік подався геть.
— Він приведе тобі лікаря, — пояснив князь і запитав: — А у вас ще багато поранених?
— Це останній, якого ми принесли звідти, — відповів Маз Альбрехт. — Бідолашного Норберта ми поклали під кущем, теслю Давида і Віта Ґреґора принесли для піклування. Ткач Христ Северин, Матіас та Урбан прийшли самі. Їх уже обклали полотном із водою, а Філіп пішов шукати трави.
— Лікар подбає про всіх, — запевнив князь, — а тепер спочиньте трохи, а хто хоче йти до Праги, той матиме вночі знак.
Сказавши, князь пішов далі, до Ровна, Діта та інших, щоб подякувати їм.
Коли споночіло, чимало людей прийшли до князя поділити з ним скромну вечерю. В наметі дехто сидів, а дехто стояв. Розвідники повідомили, що вороги послали вивідувачів, щоб ті дізналися, чи військо князя Владислава не збирається під покровом ночі оточити їх.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу