Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Тож наш похід буде ще в більшій безпеці, — виснував Владислав.

Після вечері воїни попрощалися й пішли спочивати.

Вітіко пішов до свого коня і обтер йому суглоби вином, якого трохи прихопив із собою. Потім ліг на свою лежанку.

Тепер у таборі князя запанували спокій і тиша, лише походжали вартові, сновигали розвідники і тихо догорали багаття.

То був двадцять п’ятий день місяця квітня 1142 року.

Перше ніж засіріло, по табору передали знак, що аж ніяк не був звуком, бути готовим до походу.

Ще в пітьмі військо вже рушило до Праги.

Князь Владислав, повертаючись до Праги, впорядкував своє військо наступним чином. Попереду їхали вершники, які досліджували шлях, доповідали і мали усувати перешкоди, якщо ті трапляться де-небудь. Потім ішли піші з тими вершниками та возами, які належали до них. Цей авангард вів Дипольд, брат князя. Одразу після авангарду везли поранених: Велислава, Касту, Германа з Затеса, Бенеду тощо. Їх везли на ношах, кожні ноші висіли поміж двох коней, прив’язані до передніх частин тулуба. Поранених охороняли вершники, яких вів Мілота. Далі знову тягнулись вершники та піші. Їх уже вів Генріх, другий брат князя. За ними їхали вози, що везли військове спорядження, хворих і поранених. Людьми на возах командував Юрик, син Юрика. Далі везли тіла тих, хто віддав своє життя й душу на горі Високій, тіла, про які хотіли попіклуватись і привезти їх до Праги. Серед них були й тіла Сміла і обох його синів, Бена, Даліміла, Пустимира та інших видатних людей. Лікарі обробили їх уночі травами, які можна було дістати, щоб запобігти гниттю. Тіла небіжчиків загорнули в полотно і везли або на ношах, або на возах. Супроводом цих тіл опікувався Звест. А в кінці йшов великий загін воїнів Владислава, вершники й піші. Там ішли найдосвідченіші військові проводирі і ті підрозділи, які могли найстійкіше триматися, щоб у разі, якщо ворог наздожене й нападатиме, швидко стати в бойовий порядок і так довго оборонятись, аж поки й решта приготується до бою. Цей ар’єргард вів сам князь Владислав. Навколо нього йшли найвидатніші постаті, єпископи та проводирі. Старий Болеміл їхав у паланкіні серед своїх ще вцілілих вершників. Старий Любомир із синами, які ще лишилися, їхав поряд із князем. Там були й Дівіш і його син Здеслав. Їхав зі своїми друзями Одолен. Верхи на конях ступали Преда й Гервазіус. Лісові люди отримали привілей бути в складі князівського загону, тож і йшли тепер разом з усіма. Серед них були Вітіко, Ровно, Діт із Ветржні, Озел та інші чоловіки родом із півдня країни. Двоє чоловіків несли на шматку полотна, прив’язаного до двох жердин, пораненого скрипаля Тома Йоганнеса. Його дбайливо накрили і приклали до рани жмуток весняних трав. Ще двоє чоловіків несли теслю Давида, а двоє інших — Віта Ґреґора. Ткач Христ Северин, Матіас та Урбан, небіж коваля, йшли разом із рештою, бо мали незначні рани. Лісові люди трималися вкупі й намагалися наслідувати поведінку інших воїнів. Позаду війська знову ступали вершники, як і на початку колони. По обидва боки від шляху посилали верхівців, які мали придивлятись до місцевості й повідомляти, що там діється.

Хати Сухдола лишалися щораз далі позаду, мури Радбаржу, що спершу видніли на півночі, тепер можна було помітити тільки на півдні, військо поволі наближалося до лук Волешеца.

Вершники, які оглядали місцевість, повернулися й доповіли, що ніде не бачили жодної людини, що поля не оброблені, худоби немає, та й ворогів не видно.

Сонце вже піднялося над Моравією і Богемією і осяяло військо. За клубами диму, які піднімалися на сході, можна було здогадатися, що вороги перебувають десь на тому місці, де починали битву, а далекі дими свідчили, що дехто, можливо, вже повертався назад до Моравії.

Військо підійшло до села Волешеца, що було безлюдним, і пройшли по ньому. Коли останні хати лишилися позаду, подали знак для першого перепочинку. Поставили кілька наметів, а здебільшого люди лише розійшлися обабіч від шляху та посідали. Лісові люди підійшли до складеного насухо муру, що тягнувся вздовж поля. Дехто сів на каміння муру, дехто під муром на невисоку весняну траву луки поряд із полем. Князь, що обіцяв годувати їх, тепер виконував обіцянку. Підійшли носії та під'їхали вози з мішками копченого свинячого м'яса, хлібом із ячменю та жита, грудками сиру і шматками засоленого м’яса. Привезли й бочки з напоями, здебільшого з чистою водою, набраною з холодного джерела. В деяких бочках було пиво і питний мед. Лісові люди спершу освіжилися напоями: водою, пивом, медом. Потім подіставали з торб ложки, ножі та посуд, який вважали за потрібне взяти з собою в похід до Праги. А далі вже їли, знову пили і насолоджувались коротким відпочинком. Рештки харчів знову позбирали в мішки. Цієї миті до лісових людей під’їхав Якоб, слуга з Митини, на своєму кульгавому гнідому коні. Про нього нічого не знали, а під час битви про нього ніхто й не думав. Якоб розповів, що брав участь у битві і що йому влучили списом у щоку. Він, проте, боронився, а потім квапився за військом, щоб наздогнати його. Вітіко оглянув рану й побачив, що вона незначна. Потім дав Якобу їсти зі своїх припасів, дав паші й загнаному коневі.