Адальберт Штіфтер - Вітіко

Після цих слів у рядах пролунали крики:

— Дуже добре сказано! Слушно! Чиста правда!

Лунали й інші нерозбірливі схвальні вигуки. Здик пішов на своє місце й сів.

Коли знову запанувала тиша, підвівся Бен і вигукнув:

— Тим, хто записався, пора вже висловити згідно з визначеним порядком свою думку про це питання.

Бен знову сів.

Якийсь час стояла тиша і ніхто не підводився. Потім серед зали підвівся чоловік, що мав на собі чорну ведмежу шубу, а на чорній шапці — синю пір’їну. Він гукнув:

— Я Ровно з півдня Богемії і був на з’їзді в Садскій. Там вияв волі був не вільний. Великі почули обіцянки, а ми, малі, боялися влади. Я не можу обстоювати Владислава, сина ясновельможного князя Собеслава.

Після нього підвівся чоловік у грубому чорному верхньому одязі і з півнячою пір’їною на ведмежій шапці. Він крикнув:

— Я Діт із Ветржні на півдні Богемії і згоден зі своїм земляком Ровно.

Після цих земляків із півдня підвівся Мілгост:

— Тепер настала таки моя черга промовляти, і я кажу: ганьба, що чоловіки, які мають дружин і дітей, сестер та наречених і зброю в руках, сидять у своїх садибах, служать якомусь панові, дають йому своє добро, коли він вимагає, і проливають свою кров, щоб він знову наказував їм і підпорядковував своїй волі. Високі й низькі пани Богемії і Моравії повинні панувати, бо вони й становлять країну. Я вимагаю, щоб збори, засідаючи в цій залі, виробили принципи, які зобов’яжуть майбутнього князя і скують його нашою владою, щоб він, зійшовши на престол, міг виконувати тільки нашу волю задля добра обох земель, не зазіхав на нашу владу і не міг нас знищити, як учинив Сватоплук із вршами. Отак я кажу і не відступлю від своїх слів.

Після цих слів зала гучно схвально загомоніла, Мілгост сів, і тепер уже підвівся Богдан:

— Я був у Садскій. Там усі казали одне і хтось один не може казати інакше. Князь зв’язав нас словом, але ми повинні розірвати передчасні зв’язки і обирати вільно, як велить нам душа.

— Це так, ми повинні обирати вільно! — крикнули численні голоси.

Тепер підвівся рудоволосий Бенеш і крикнув:

— Я тільки кажу, що молодий Владислав ніколи не зможе стати нашим князем, бо Собеслав завжди гнобив нас і зрештою заманив у Садску, щоб там позбавити нас нашої волі.

— Собеслав гнобив нас, він гнобив нас! — завзято й загрозливо кричали голоси.

Потім підвівся Домаслав і мовив:

— Я тільки додам, що Собеслав дуже часто був проти нас. Хіба не він на шість років запроторив до в'язниці Конрада зі Зноймо, що був його супротивником? А хіба Вратислав із Брно не був змушений просидіти рік у в’язниці? Я вже не кажу про нещасного Бржетислава, сина того князя Бржетислава, що так трагічно загинув у лісі коло Крживоклату і був братом Собеслава. Хіба він не запроторив до в’язниць панів, які приятелювали з Бржетиславом? І хіба ви не сиділи у в’язницях, коли були проти князя? Хіба він не хотів, щоб селяни, купці, лихварі, євреї і скрипалі розкошували? Тому народ і став таким зухвалим щодо нас. Нащадок такого князя не може стати князем панів Богемії і Моравії.

Після цієї промови знову довго не вщухав схвальний гомін.

Коли стало тихіше, підвівся Кохан і сказав:

— Не тільки князь Собеслав діяв супроти панів наших земель, а й усі князі, і тому я згоден із Мілгостом, але не з тим, що треба виробити принципи, які князь має підтвердити присягою, бо не повинно бути ніякого князя і знову мають, як і колись, панувати пани країни.

Ці слова теж привітали схвальними вигуками.

Тепер у лівій половині зали підвівся й заговорив чоловік середніх літ у темно-синьому оксамитовому вбранні, з каштановою бородою та волоссям і білою пір’їною на чорній шапці:

— Я Богуш і теж кажу, що всі князі були проти нас. Так було ще за найдавніших часів. Хіба Пржемисл не був першим паном, якого інші змусили замовкнути? Хіба Неклан, один із його нащадків, не звелів убити під час великої битви лукерського пана Властислава? Хіба Спітигнев і Вратислав, сини першого християнського князя Борживоя, не пішли до Реґенсбурґа на імперський з’їзд і не поставили нас у залежність від німців? Хіба вони не вбили Драгомиру, дружину першого Вратислава, та її свекруху святу Людмилу, а її син Болеслав — свого рідного брата, святого Вацлава? Хіба онук Болеслава, рудий Болеслав, не допоміг вршам винищити синів Славника, братів святого Адальберта, і хіба він сам не лютував проти вршів? Хіба брат Рудого, запальний Ульріх, не викрав Божену, вродливу доньку владики Кресини, і не зробив її своєю дружиною і хіба не змусив до втечі свого та її сина, першого Бржетислава, що був сміливим і мужнім, як грек Ахілл, і викрав прекрасну Юдиту зі Швайнфурта? Хіба Спітигнев, син цього Бржетислава, не запросив на імперський з’їзд триста моравів і потім утримував їх як заручників? Я вже не кажу про недавні часи, лех Болеміл уже змалював нам їх. Я згадаю лише одне: знищення вршів руками несамовитого Сватоплука. Чи було б це можливим, якби влада належала нам, а не князю?