Адальберт Штіфтер - Вітіко

Єпископ замовк, і пролунав чийсь голос:

— Наш єпископ не менш справедливий чоловік, ніж святий Адальберт!

Але єпископ, ще стоячи на своєму місці, повідомив:

— Як голова цих зборів я заявляю, що порядок зборів не слід порушувати, а як єпископ стверджую, що на святого Адальберта можна дивитися тільки як на взірець, проте дорівнятися до нього неможливо.

Після цих слів єпископ покинув вільний простір і знову пішов на своє місце.

— Дозвольте говорити наступному промовцеві! — гукнув чийсь голос.

— Превелебний єпископ добре сказав! — похвалив інший голос.

— Неоціненні слова! — пролунав третій голос, і в залі піднявся схвальний гомін.

Єпископ Здик підвівся, підійшов до дзвона і тричі вдарив по ньому, нічого не кажучи. Він стояв коло дзвона, аж поки в залі запанувала тиша. Потім знову пішов на своє місце.

Натомість підвівся Бен і оголосив:

— Другий промовець — священик Даниїл.

Бен сів, священик Даниїл вийшов наперед і заговорив перед зборами:

— Вельможні, що зібрались отут! Якби я знав, що казатиме переді мною превелебний єпископ Здик, я б не записувався для промови і навіть тепер я б зрікся своїх слів, якби не мав додати ще дещо, що лежить глибоко в основі високого значення його слів, тож саме тому він і не згадував про це. Якщо припустити, ніби наш високий і ясновельможний князь Собеслав, незважаючи на свої слова, все-таки схильний ужити яких-небудь ворожих дій супроти наших зборів і ніби внаслідок звістки, яку князь отримає про нас, ця ворожість, як вважає дехто, посилиться, вона, звичайно, стала б дуже велика, якби князь дізнався, що ми прогнали, ув’язнили або скривдили молодика, якому він дав доручення. А якщо дехто тут плекає думку, ніби князь може не схвалити наших найкращих постанов, бо його розум затьмарений хворобою, цілком могло б бути, що після такої прикрої оказії князь унаслідок свого хворого розуму міг би ухвалити надто поквапні постанови і виникло б саме те лихо, якого ми намагаємось уникнути. А якщо ми пустимо до себе цього посланця, князь чекатиме його відповіді, і ми виграємо час, а князь утратить час. Крім того, може статися, що князь не тільки тоді, якби міг бути присутній тут, побачив би, як сказав превелебний єпископ Здик, учинене тут добро, а й тоді, коли йому розкажуть про нього, погодився б із ним, незважаючи на пелену хвороби, і тоді все залагодилося б і скінчилося добром. Тож я й кажу, наскільки мій розум дає мені змогу бачити, що не тільки великодушність наших зборів, як уже розповів переді мною превелебний єпископ, а й розум вимагає, щоб ми допустили цього юнака, який стоїть перед нами, і він слухав перебіг наших обговорень.

Скінчивши промову, священик Даниїл знову пішов на своє місце. Аж тут вигукнув молодий Мілгост:

— Високий статус нашого з’їзду не повинен зазнати шкоди від розуму і не повинен боятися ворожості. Буде ворожість чи ні, байдуже: тільки сила і влада наших зборів повинні стояти над усім, що є.

Єпископ Здик щосили вдарив по дзвону й крикнув:

— Ти вже висловив свою думку з цього питання, тепер не твоя черга промовляти, тож я попереджаю тебе, Мілгосте, щоб ти не порушував порядку зборів!

— До порядку, до порядку! — загукали численні голоси.

Молодик сів, а єпископ Здик знову пішов на своє місце.

Потім підвівся похилий літами чоловік у темному вбранні, що сидів у другому ряду:

— Я Любомир і записаний у черзі на слово після велебного священика Даниїла. Після всього сказаного я мав би зректися свого слова, натомість стверджую тепер, що людяність — адже ми зібралися тут, щоб уберегти від лиха наш бідолашний край — вимагає від нас уникати за цих непевних часів сварок і розбрату. Немає ніякого значення, хто слухає: честь зборів залежить від їхніх дій, а не від присутності чи відсутності якогось хлопця.

Після цих слів Любомир знову сів, і тепер заговорив, підвівшись, чоловік середніх літ у зеленому вбранні з чорною пір'їною на шапці:

— Мене звуть Юрик, і я кажу, що наші збори такі високі, що можуть ухвалювати свої постанови на очах усього світу.

Після Юрика підвівся і сказав своє слово літній чоловік у бурому вбранні, з сивим волоссям і зеленою пір'їною на чорній шапці:

— Я Вшебор і я кажу: наш обов'язок полягає передусім у повазі до тяжких страждань нашого князя, бо ми й досі його піддані.

Після його слів у залі знявся схвальний гомін, а потім у першому ряду підвівся військовий проводир Сміл:

— Я Сміл і керую тепер тільки словами: сила кожних зборів полягає в їхній поміркованості, а небезпека — в зухвалості, і ця небезпека виникає тоді, коли окремі люди, які не мають ні влади, ні авторитету, прагнуть домогтися їх із допомогою наших зборів.