Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко розстебнувся, витягнув скриньку, дістав хрестика, ступив кілька кроків уперед і подав його єпископу Здику.

Той оглянув хрестика й передав його єпископу Сильвестру. Єпископ Сильвестр передав його в руки абатів і священиків, які сиділи збоку від нього. Від них хрестик перейшов до решти священиків, а від них — до світських панів. Чоловік у широкому пурпуровому вбранні докладно оглянув його, а потім дав іншим людям. Ті, хто вже оглянув хрестика, передавали його далі, тож він мало-помалу просувався в глиб зали. Потім хрестик знову передали наперед у руки єпископа Здика. Здик віддав його Вітіко, що відступив на своє місце й поклав його до скриньки, а скриньку заховав у своєму одязі.

Після оглядин хрестика на вільний простір у передній частині зали вийшов один священик, що сидів збоку від єпископів та абатів, і крикнув:

— Я Даниїл, син Маґнуса, підпорядкований велебному старшому священикові Праги Оттону, а водночас разом із ним — і превелебному єпископові Сильвестру. Зі схвалення цих високих духовних осіб я прошу вельможних панів дозволити мені розповісти про цей хрестик.

Коли після його слів ущух гомін у залі, він став розповідати:

— Знак, який показав посланець, належить нашому ясновельможному князеві Собеславу. Це хрестик, якого він носив, відколи примирився зі своїм умирущим братом Владиславом. Цього хрестика освятив єпископ Майнгард. Я тоді стояв на службі Божій поряд зі своїм батьком і цілував хрестик. На ньому на щирому золоті написано ім’я Ісуса й початкові літери імен Владислава і Собеслава коло його ступень. Про освячення хреста зроблено запис у книзі єпископської церкви, і мої превелебні духовні пастирі, оскільки всі вже оглянули хрестик, уповноважили мене скласти свідчення.

Священик замовк, а єпископ Здик додав:

— Я також упізнав хрестик і знаю, що князь носив його.

Потім у першому ряду підвівся літній чоловік у темно-фіалковому плащі та з лискучим сивим волоссям і заговорив:

— Я Дівіш, колишній слуга і жупан князя, і знаю, що досі він тримав цього хрестика коло себе.

Тепер уже підвівся єпископ Сильвестр і вигукнув:

— Я Сильвестр, обраний єпископ Празький! — Потім став говорити: — Я розмовляв із юнаком, який стоїть перед нами, й він розповів мені подробиці, завдяки яким я пересвідчився, що князь сам поклав йому хрестика до рук.

Після духовних пастирів уже ніхто не висловлювався із приводу проміжного питання про хрестик.

Потім Бен запитав збори, чи повинен посланець говорити далі.

Збори озвалися схвальним гомоном, тож Вітіко знову заговорив:

— Коли князь дав мені це доручення, я запитав його, чи він, дізнавшись про все, вживатиме якихось ворожих заходів проти тих, хто діятиме супроти нього. Князь відповів, що він лише хоче знати, що діється, а потім помре. Тоді я сказав, що піду, і ось я тут. Я ніякий не розвідник, бо не прагну дізнатися щось потай і просив превелебного єпископа Сильвестра посприяти, щоб я мав змогу послухати високі збори. Я ні з ким не розмовляв про це завдання, а якби мене запитали, не відповідав би. Я ніякий не посланець, бо князь не посилав мене на з’їзд, я тут сам по собі і смиренно прошу з’їзд дозволити мені послухати постанови, щоб я не приніс князеві чогось неправдивого або перекрученого. Сам я не маю ніякого значення, хіба що як клаптик паперу, на якому чиясь висока рука написала рядок і який люди знаходять і поважають. Якщо збори терпітимуть тут мою присутність, я лишуся, а якщо виведуть мене, я піду, ні з ким не розмовлятиму і повідомлю князеві про перебіг подій, хіба що мене тут затримають і вживуть проти мене суворих заходів.

Сказавши, Вітіко знову вклонився і стояв мовчки.

— Це відданий хлопець! — гукнув чийсь голос у задніх рядах.

— Сміливий чоловік! — гукнув ще один голос посеред зали.

Єпископ Здик підійшов до дзвона і тричі вдарив по ньому. Вже ніхто не вигукував, але дехто гримотів мечем. Зрештою гамір ущух і єпископ звернувся до зборів:

— Порядок має бути таким, що промови і звернення мають іти по черзі, як записано. А тепер я запитую другого голову зборів, чи хоче він запитати юнака про що-небудь.

Сказавши, єпископ знову сів на своє місце, а Бен підвівся, обернувся до Вітіко й запитав:

— Твоє ім’я Вітіко?

— Вітіко, — підтвердив юнак.

— А яке ім’я мав твій батько? — запитав далі Бен.

— Мого батька звали Вок, — відповів Вітіко.

— Що ж, Вітіко, сину Вока, — мовив Бен, — я військовий проводир Бен, другий голова цих зборів, запитую тебе: князь Собеслав послав тебе на наш з’їзд?