Адальберт Штіфтер - Вітіко

Після Сміла посеред зали підвівся літній чоловік у темно-червоному оксамитовому вбранні і сказав:

— Я Божебор і зрікаюся свого слова.

Тепер у правій половині зали підвівся чоловік із чорним волоссям, чорною бородою і чорними очима. Він був у червоно-каштановому вбранні і мав біляву пір'їну на чорній шапці.

— Мене звуть Бартоломеус, — сказав він, — і я зрікаюся свого слова, бо превелебний єпископ Здик уже сказав його.

Після цих двох чоловіків чийсь голос вигукнув:

— Не забувайте сказаного про покарання і суд над посланцем!

— Не забувайте про суд! — гукнув ще чийсь голос.

— І покарання! — знову гукнув перший голос.

— Покарання, покарання! — закричали численні голоси.

Здик на те вдарив по дзвону й мовив:

— Дотримуйтесь порядку! Ті, хто проти Вітіко, вже висловились. Ті, хто за Вітіко, теж висловились. Якщо записався ще хтось, хай говорить. Бене, оголоси.

Бен підвівся і мовив:

— Прошу тих, хто ще записаний, говорити.

Ніхто не підвівся.

Тоді Бен запитав:

— Є ще записані, що хочуть виступати?

Відповіді не було.

Тоді Бен заговорив утретє:

— Отже, виступи про князевого посланця скінчилися.

Бен сів, і тепер до дзвона підійшов Здик, тричі вдарив по ньому, а коли всі вже дивилися на нього, заговорив:

— Оскільки виступи з приводу перешкоди, яка сталася на нашому з’їзді, скінчилися, я закликаю з’їзд ухвалити постанову. Я кажу: кожен, хто дотримується моєї думки, що задля миру і порятунку країни цього посланця можна допустити, нехай підтвердить це, подавши знак: підведеться зі свого місця.

Здик і далі стояв коло дзвона і дивився на збори.

Єпископ Сильвестр підвівся і випростався. Підвелися абат із Кладрубів, абат із Бржевнова, абат із Вілемова, абат із Сазави, Оттон, старший священик Праги, Гуґо, старший священик Вишеграду, священик Даниїл та інші священики, старий Любомир, старий Вшебор, військовий проводир Сміл, Дівіш, старий жупан із сивим і білим, мов сніг, волоссям; військовий проводир Бен, а після нього ще багато інших чоловіків, Юрик, Бартоломеус, Божебор і знову багато інших чоловіків, зокрема й численні молодики в останніх рядах: Велислав і син Начерата, а також Каста, що в лісі коло Чинова мав на шапці смугасту соколину пір’їну. Зрештою більша частина зборів стояла коло своїх місць, і Здик, єпископ Оломоуцький, вигукнув:

— Я закликаю всіх глянути навколо й пересвідчитись, що більша частина зборів погодилася з моєю пропозицією. Писар запише це на пергаменті.

Після слів єпископа всі, хто підвівся, знову посідали на свої місця. А сам єпископ Здик обернувся до Вітіко і сказав:

— Посланцю ясновельможного князя Собеслава! Ти допущений як слухач на наш з’їзд.

Після цих слів єпископа юнакові Вітіко принесли в залу стілець. Здик знову пішов на своє місце.

Вітіко шанобливо вклонився, пішов до стільця, який принесли йому, й сів.

Після цього обговорення в роботі з’їзду настала довга перерва. Люди підводились, розмовляли, знайомились, заходили і виходили, ба навіть де-не-де вже випивали щось. Із задніх рядів до Вітіко підійшов Велислав, подав йому руку й запитав:

— Ти ще пам’ятаєш мене?

— Ти Велислав, — відповів Вітіко.

— Так, — відповів Велислав, — можливо, ми дотримуємось протилежних думок, але сьогодні ти знову такий, як коло Чинова, і це тішить мене.

— Не знаю, чи наші думки протилежні, — зауважив Вітіко, — бо я ніякої думки не маю, а тільки чекаю, що станеться.

Підійшов до Вітіко й син Начерата. Він був одягнений у небесно-блакитний оксамит і знову мав білу пір’їну на чорній шапці, як і коло Чинова. Він сказав Вітіко:

— Я ж казав тобі, що ми знову зустрінемось. А ти затятий, Вітіко, і не поступаєшся.

— А ти поступаєшся?

— Коли змушують обставини, це робить кожна людина, — мовив син Начерата.

— Тільки для одних цей примус легший, ніж для інших, — зауважив Вітіко.

Підійшов і Каста:

— Вітаю, тебе, Вітіко!

— Я вже не пам’ятаю тебе, — признався Вітіко.

— Я Каста, — сказав чоловік, — я був коло Чинова в кавалькаді надто далеко позаду, щоб ти міг запам’ятати мене. А тобі сьогодні пощастило.

— Тут тільки про діло йдеться, — мовив Вітіко.

Після перепочинку знову тричі вдарили в дзвін, потім зачинили двері, розсілися на свої місця, запанувала тиша, Здик повільно вийшов наперед, обернувся обличчям до зборів, дививсь на них якусь мить, а потім заговорив:

— Любі, поважні та вірні! Настала мить, коли ми маємо вирішувати велике питання про спокій і добробут нашої країни. Нехай благословення найвищого проводиря військ спаде на голови, які будуть вирішувати, що справедливе і спасенне для країни. Наш ясновельможний, шляхетний і обачний князь Собеслав, що п'ятнадцять років правив у Богемії та Моравії, так тяжко захворів, що невдовзі покине цей світ. Лікарі кажуть, що незабаром його вже не стане. Вельмишановний лех Болеміл виразно нагадав нам, що в недавні минулі часи, коли відбувалася зміна володарів, виникали такі тяжкі нещастя, що тепер ми повинні палко намагатись уникнути їх. Але роки панування останніх двох князів — доброго Владислава і розумного та справедливого Собеслава — довели не тільки потребу уникати лиха при переході влади, а й необхідність навіть під час тривалого існування незмінної влади захищати від лихих намірів окремих осіб ті зерна щастя, які сходять і ростуть у країні під захистом володарів. Тим численним, хто приїхав сюди з різних частин країни і присутній тільки на сьогоднішньому останньому засіданні, я кажу: протягом небезпечної хвороби князя і окремі люди, і цілі гурти влаштовували зустрічі, присвячені цій темі. Визнано, що сварки при переході та утвердженні влади виникають тільки тоді, коли кожен із супротивників має багато прихильників, які підтримують його. Тому й вирішено з'ясувати, котрому представникові улюбленого роду святого Пржемисла засвідчує свою прихильність більшість панів наших обох земель і чи їхнє число таке велике, що їхній супротивник нічого не зможе вдіяти проти них, щоб потім князь, обраний цією більшістю, зійшов на князівський престол і кількістю своїх прихильників відлякував від спротиву, а в роки свого врядування помножував завдяки їм добро в країні, яке служить усім побожним. Досі існують ще численні галузки роду Пржемисла. Є Конрад зі Зноймо, син Лютольда, сина Конрада, є Вратислав із Брно, син Ульріха, сина Конрада, цей Конрад був братом короля Вратислава; є Оттон, що втік у Русь, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Крім того, є онуки великого короля Вратислава, передусім від його сина Борживоя: онуки Спітигнев, Леопольд, Болеслав, Альбрехт; потім від його сина Владислава Лагідного, що панував перед теперішнім князем: онуки Владислав, Дипольд і Генріх; потім від його сина Собеслава, нашого теперішнього ясновельможного князя: хлопці Владислав, Собеслав, Ульріх і Вацлав. Я назвав не всі галузки, бо ж ви знаєте їх. Два роки тому двадцять дев’ятого дня місяця червня наш ясновельможний князь Собеслав скликав з’їзд у Садскій, де високі й низькі пани Богемії і Моравії на вимогу князя визнали його найстаршого сина Владислава його наступником на князівському престолі. Тепер треба з’ясувати, чи всі, а якщо не всі, то як багато людей і далі прихильні до сина Собеслава, юнака, якому виповнився лише двадцять один рік, а чи вони дотримуються думки, що передчасна смерть князя так змінила ситуацію, що треба дійти якоїсь іншої постанови. В цій залі зібралося так багато чоловіків, ба навіть майже всі, з Богемії та Моравії, чиє слово має вагу серед народів, які живуть у цих землях, що справді можна виробити належну остаточну постанову про владу і пишноту володаря. Нехай князівський престол буде міцно утверджений великою одностайністю. Як голова цих зборів я закликаю тих, хто записався подати свій голос із приводу даної ситуації, виступити і сказати, що, на їхню думку, треба робити даної миті. Те, що тут відбувається, має велике і вирішальне значення, тож від нинішньої миті залежить, чи зі стін цієї зали вийде і утвердиться на довгі роки щастя країни, а чи одразу почнеться неозоре і плутане лихо. Я закінчив свій вступ до предмета обговорень.