Адальберт Штіфтер - Вітіко

Доказавши, Болеміл знову сів. Одразу почулися вигуки:

— Так, наше становище дуже прикре! Він має слушність, ми дійшли до гніву й боротьби! Країна котиться до лиха! Це треба змінити! Ми не хочемо знову втрачати майно і проливати кров!

Потім вигуки стали нерозбірливі й перейшли в гамір.

Коли завдяки наполегливим знакам єпископа Здика той гамір ущух і настала така тиша, що можна було почути слова, він вигукнув:

— Тепер уже моя черга промовляти! — Коли запанувала цілковита тиша, він заговорив: — Я маю казати небагато, але обдумайте мої слова. Коли два роки тому ми були в Садскій, то виконали добру роботу. Ми визначили майбутнього князя, щоб при переході влади був забезпечений порядок у державі. Наш шляхетний князь Собеслав був не такий старий, щоб ми могли думати про його швидкий відхід, і ми сподівалися, що свого сина Владислава, якого ми визнали, князь виховає на наших очах до сильного володаря, яким був він сам. Але сталося по-іншому, наш князь близький до смерті, а його син Владислав має лише двадцять один рік. Але часи тепер складні і думки спрямовані в такі різні боки, що молодий князь не зможе поєднати їх і зі своїм м’яким юнацьким серцем дотримуватиметься їх по черзі, а ми внаслідок цього підемо назустріч війні та руїні. А не дотримавшись обіцянки, даної в Садскій, ми не скоїмо ніякого гріха, бо попередня умова, про яку всі ми думали, даючи обіцянку, не дотримана. Дотримавшись обіцянки, ми б запровадили лихо, якого прагнули уникнути, давши обіцянку. Тому я вважаю, що нам слід обрати іншого князя, такого, що вже тепер міг би керувати, натомість від сина Собеслава ми могли б сподіватися такого тільки в майбутньому. Я знаю чоловіка, здатного керувати. Якби моє мізерне життя взяли запорукою за нього і якби це життя вимагали, щоб обрати його, я б поклав його. Це Владислав, син нашого колишнього князя Владислава, що правив із добротою та мудрістю і на своєму смертному одрі дав нам нашого теперішнього князя. Син Владислава ще такий молодий, що здатний до шляхетної діяльності, і вже такий старий, що має розум і досвід, його тіло гарне і сильне, він може дожити до похилих літ, його дух ясний і розумний, вдача зичлива й товариська, він любить нас, він шануватиме права країни, зміцнить її добробут, і в ньому є те, завдяки чому, можливо, він піднесе її до ще вищої пишноти. Я промовляю на основі ретельних спостережень, я говорю не від себе. Я кажу: оберімо Владислава, сина нашого колишнього князя Владислава, нашим наступним князем і посадімо його, якщо невдовзі настане смерть Собеслава, на князівський престол. Та коли Господу всемогутньому буде до вподоби повести нашого неоціненного ясновельможного князя Собеслава від теперішньої тяжкої хвороби знову до здоров’я, сьогоднішня постанова не матиме чинності і знову набуде чинності обіцянка, дана в Садскій. Отак кажу я і прошу вас узяти мої слова до уваги.

Після цих слів Здик пішов на своє місце.

У залі знову знявся галас, заворушилися люди, але годі було щось розібрати, аж поки прорвалися окремі голоси:

— Нехай кажуть далі! Нехай кажуть далі!

Зала трохи заспокоїлася, і зі свого місця підвівся Дівіш і, коли всі обернулися в його бік, щоб слухати, проказав:

— Я старий і простий чоловік і тому кажу: дотримуйтесь свого слова.

У залі знову залунали безладні вигуки. Потім якусь мить більше ніхто не промовляв і зрештою в першому ряду підвівся чоловік із сивою бородою в широкому темно-пурпуровому оксамитовому вбранні, ступив кілька кроків на вільний простір, обернувся до зборів і мовив:

— Я Начерат, син Таса.

Ці слова зустрів загальний радісний гомін. Коли він відлунав і запанувала глибока тиша, Начерат заговорив:

— Дорогі, розважливі й шановні панове! Я незначний чоловік у наших великих і могутніх землях.

— Найзначніший! — гукнув чийсь голос.

— Незначний, — повторив Начерат.

— Ні! Ні! Ні! — пролунали численні голоси.

— Мої слова не мають значення, — казав далі Начерат.

— Мають! Мають! — заперечували голоси.

— Дорогі й шановні, — мовив Начерат, — коли ви такі ласкаві до мене, то слухайте мене.

— Слухайте його! — загукали голоси.

Настала тиша, і Начерат заговорив:

— Я незначущий на цих високих зборах. Мої слова будуть недоречні і на шальках терезів, які ви тримаєте у ваших мудрих руках і на яких невдовзі все зважите, нічого не зміниться, але я думаю, що за цих тяжких часів мають промовляти і великі, й малі, щоб засвідчити свою участь. Ці високі збори важливі, але миролюбні, я прийшов без зброї, бо ви працюватимете в мирі та злагоді, як колись у минулі часи нашою країною правили в щасті та мирі. Ви повинні знати, і про це написано гарними латинськими словами, що наш народ був спокійний, він лише відбивав напади чужинців і обирав задля цього військового ватажка, який потім знову не мав ніякої влади. Таким був батько Чех, що сімсот років тому привів наш народ у цю землю. Після нього не було ніякого володаря. Таким був Само п’ятсот років тому, після нього знову не було ніякого володаря. Про добробут і право громади дбали старші громади, яких через те називали старостами. З’їзд старост усіх громад порядкував усією країною. Той, хто завдяки своєму майну і досвіду мав видатні здібності, міг стати старостою навіть у молодому віці. Отак з’явилися такі назви, як лехи, кмети, владики. Якщо хто-небудь славився своєю мудрістю, інші доброхіть слухалися його, наче князя, і він мав батьківську владу. Таким був Крок. Але, як і діти тоді після смерті батька поділяли спадщину і обирали для керування нею владику зі свого числа, так інколи й діти країни теж обирали для керування нею владику країни, який потім ставав їхнім князем. У пізніші часи це ставалося дедалі частіше. Але дітьми країни завжди були лехи, кмети і владики. Ці діти зібралися тепер у цій залі. Князь править тільки через вас і разом із вами. Ваші права слід забезпечити раніше від прав князя, бо князь походить від вас. Тільки так може настати щаслива і миролюбна доба, за якої хтось один не може тільки для себе вживати та марнувати всю силу і добро. Але серед князів траплялися такі, які не шанували прав дітей країни і думали тільки про власний добробут. Навіть наш шляхетний, ясновельможний і славетний князь Собеслав — нехай Господь дарує йому одужання — не завжди просив ради великих і часто лишав їх осторонь. Тому я й не підводився за його посланця на нашому з’їзді, хоча мені аж ніяк не кривдно, що він сидить отут перед нами на стільці. Оскільки вам тепер як дітям країни треба обирати князя, ви, звичайно, зважите все аж до останнього висновку, хто має бути майбутнім князем і чи поважатиме він ваші права. За ці дії ми можемо висловити вам лише найглибшу подяку, бо завдяки вам на наші поля знову повернуться щастя, спокій і багатство, як і було колись. Дехто з нас до вашої появи в цьому місті й цій залі провадив багато різних зустрічей і спрямовував свої думки й на ці речі. Нам прийшов на думку чоловік, якого раніше вже називав мій брат Зната і якого порадив превелебний єпископ Оломоуцький: Владислав, син нашого колишнього шляхетного князя Владислава. Він добрий і приязний, любить наших дітей, поділяє їхні радощі і страждання, дослухається до їхніх думок, грає в їхні ігри і поважає їхні права, шанує їхніх батьків і поради цих батьків. А якщо ви оберете іншого Владислава, сина Собеслава, то, безперечно, тільки тому, що переконані, мовляв, він ще краще захищатиме ваші права, ще більше дослухатиметься до ваших порад, дасть ще більше щастя дітям нашої країни. Я закінчую свою промову, що й так уже тривала задовго.