Адальберт Штіфтер - Вітіко

Начерат знову пішов на своє місце.

Пролунали вкрай гучні, майже оглушливі вигуки:

— Не сина Собеслава! Твого Владислава! Владислава! Владислава! Владислава!

Син Начерата відстебнув свого меча разом із піхвами від пояса і на радощах підкинув його над головою. Більшість присутніх почали ляскати долонями по піхвах мечів, усюди гуркало і бряжчало. Мало не всі попідводились, чимало людей стояли на своїх стільцях.

Коли знову можна було розібрати голоси, й далі лунало лише одне слово:

— Владислава! Владислава! Владислава!

Коли крики стихли, стали чутні голоси, які вимагали:

— Годі балачок! Годі балачок!

Могутній чорнявий Пржедбор крикнув страхітливим голосом:

— Владислава обрано!

Потім цей крик лунав наче з єдиних вуст усієї зали:

— Владислава обрано! Владислава обрано!

Зрештою, коли збігло досить багато часу, Здик підійшов до дзвону і щосили вдарив по ньому. А коли галас трохи ущух, крикнув:

— Навіть якщо ви обрали таким способом, усе-таки слід викликати тих, хто уповноважений говорити, а потім провести голосування.

Наперед вийшов Бен і вигукнув:

— Як другий голова зборів я прошу виступити тих, хто ще записаний!

— Ми вже не говоримо! — гукнули численні голоси.

Бен знову звернувся до з'їзду:

— Якщо більше ніхто не хоче виступати, відповідь треба дати мовчанням. Отже, я ще раз закликаю говорити наступного промовця.

Відповіді не було.

— Отже, дискусії про вибори князя припинені! — вигукнув Бен.

— Припинені! — озвалося чимало голосів.

Здик тепер тричі з довгими інтервалами вдарив по дзвону, то був знак готуватися до голосування. Потім крикнув:

— Щоб можна було голосувати, учасники з'їзду повинні сісти.

Коли всі сіли, Здик говорив далі:

— Я, Здик, єпископ Оломоуцький, перший голова цих високих зборів, прошу підвестися зі своїх місць усіх, хто вважає, що після смерті нашого славетного князя Собеслава князем Богемії і Моравії має стати Владислав, син ясновельможного покійного князя Владислава!

Начерат підвівся зі свого місця, за ним Зната, старий Мілота, Ктибор, підвелася вся молодь, вставало дедалі більше людей, навіть священики, аж поки нарешті майже всі збори стояли коло своїх місць.

Здик тепер крикнув ще гучнішим голосом:

— Про випадок смерті князя Собеслава пани Богемії і Моравії обрали князем наших земель Владислава, сина останнього померлого князя Владислава! Про цей вибір запишуть на пергаменті.

Усі раділи, аж тремтіла зала і здригалося повітря. Минуло чимало часу, і тільки тоді можна було розчути окремі крики:

— Тепер усе скінчилося щасливо! У країні тепер знову щастя! Нарешті ми вирішили! Тепер усе добре!

Здик подав знак, що хоче говорити. Коли після великих зусиль залу нарешті трохи вгамували, він повідомив:

— Тепер я доручаю відправити посланця до обраного, що перебуває тепер у Відні, а також посланця, який повідомить князя Собеслава про те, що сталося.

Підвівся й заговорив Начерат:

— Я думаю, що це доручення добре, пошлімо вісника до Владислава, і я пропоную, щоб ми за три дні зібралися на раду щодо послання до Собеслава.

— За три дні до Собеслава! За три дні до Собеслава! — кричали майже всі.

Знову лунали радісні вигуки.

Єпископ Сильвестр вийшов на відкритий простір, підняв руки вгору й помахав ними на знак, що хоче говорити. З його синіх очей на сиву бороду й на одяг котилися сльози.

— Єпископ промовлятиме! Єпископ промовлятиме! — лунали численні голоси.

Коли запанувала тиша, єпископ Сильвестр заговорив гучним голосом:

— Я Сильвестр, обраний єпископ Празький, як найвищий духовний пастир Богемії заперечую цей вибір. Він нечинний і гріховний перед триєдиним Богом. Якщо святий Адальберт, що править нам за взірець, відмовився від своєї посади, бо не міг відповідати за те, що його піддані не зреклися поганських звичаїв, то і я не можу відповідати за те, що довірені мені люди доброхіть і з радістю порушили заповідь Господню, і зрікаюся своєї посади. Молитва моя далі полягатиме в тому, щоб Господь не покинув цю країну через те, що її найкращі сини згрішили.

Після цих слів знявся несамовитий лемент. Єпископ із похиленою головою пішов на своє місце й сів. Більшість присутніх ладналися покинути залу.

Здик підійшов до єпископа Сильвестра, поклав йому обидві руки на плечі, глянув йому з обличчя й заговорив:

— Мій батьку й товаришу, з яким я в Єрусалимі молився на Гробі Господньому, тут немає ніякого гріха. Тут радше помилився Собеслав, що думав тільки про своїх дітей. Наш обранець урятує країну від занепаду, і прикро розчаруються ті, хто пов’язує з ним легковажні та егоїстичні сподівання.