Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко намагався в своїх маєтностях починати й виконувати те, що вважав за необхідне, і спонукав до цього ще й людей: заходився видобувати скарб, який, за його словами, лежав у лісі. Провадив зі своїми людьми військові навчання і звелів тримати наготові зброю і все потрібне, раптом знову доведеться рушати в похід.

Поширилася вістка, що в Єрусалимському королівстві невірні захопили місто Едессу, що Свята земля в небезпеці, що Бернар, абат із Клерво у Франції, закликав до походу в Святу землю, що французький король Людовік пришив на свій одяг хрест для походу в Святу землю, а його дружина, брати і багато єпископів, панів і аристократів прагнули їхати разом із ним; що німецький король Конрад готується до походу, а його небіж Фрідріх, крім того, герцог Баварський і герцог Лотаринзький, маркграф Австрійський, маркграф Штірійський і маркграф Карінтійський, багато єпископів, зокрема й Реґімберт із Пассау, та незліченна кількість шляхтичів і простолюду теж хочуть іти в похід. Слова Бернара оприлюднили в церквах Богемії та Моравії, а єпископ Здик ревно проповідував похід до Святої землі. Князь Владислав, його брат Генріх, Спітигнев, син Борживоя і багато панів та простолюду попришивали хрести на своє вбрання. Правити країною Владислав доручив своєму братові Дипольду.

З Лісового краю на півдні країни вирушив загін воїнів, проте Вітіко в цей похід не пішов.

Але те велике завзяття не досягло своєї мети. Були битви, боротьба, перемоги, поразки, скрути, злигодні, і хрестоносці не досягли того, чого хотіли. Владислав, Конрад, Фрідріх та інші князі і монархи повернулися на батьківщину. Чимало людей загинуло. Юрика вбили в битві, Бартоломеуса, канцлера Владислава, полонили, і про нього вже ніхто ніколи не чув. Реґімберт, єпископ Пассауський, що казав: «Коли тривалість мого життя тут не буде закоротка, я піду на прощу до Святої землі», вже не побачив батьківщини, він помер на зворотному шляху в Греції.

Того року, коли повернувся Владислав, помер Оттон, єпископ Празький, і єпископом обрали Даниїла, старшого священика Праги, освятили його в Майнці.

Того самого року в замку коло Домажліце помер і старий Болеміл. Князь, його брат Дипольд, Сильвестр, абати, архієреї і священики, крім того, Любомир, Дівіш, Преда, Вшебор, Божебор, Велислав, Одолен, Вітіко і численні пани, лехи та владики поїхали на похорон. Болеміл лежав так, як сидів колись у своєму паланкіні й давав накази під час битви, був одягнений у широке коричневе вбрання, на яке спадала сива борода, і навіть верхню частину нош, застелених гаптованим золотом коричневим оксамитом, прикривала сива борода. Зійшлося напрочуд багато людей, з очей багатьох у могилу капали сльози.

Третього року по тому померла Ґертруда, дружина Владислава, великого князя Богемії і Моравії, їй виповнилося лише тридцять два роки. В усій країні запанували плач і стогін. Якщо колись співці оспівували в багатьох країнах її дії, тепер вони співали про її смерть. Владислав поховав її поряд зі своїми предками.

Не минуло й року, як пішов за своєю сестрою в могилу і її брат Конрад, німецький король. Німецьку корону взяв його небіж Фрідріх.

Відтоді в державі Владислава, великого князя Богемії і Моравії, настала пора, коли припинилася боротьба. Він виконував і зміцнював те, що запровадив кардинал Ґвідо. Засновував монастирі або добудовував їх, як-от Страговський, Седлец, Пласи, Непомук, а також жіночі монастирі Доксани і Люновіце. Монастирі давали притулок вірі й церковній науці, в них були вчені, поети та будівничі, від праці яких пішло мистецтво; крім того, художники, різьбярі по каменю й дереву, ремісники, доглядачі ґрунтів та лісів і люди, які поширювали їхні вироби в далеких землях. А до того ж монастирі мали школи. Владислав на своїй раді призначив урядовців, щоб кожен знав свій округ і в країні процвітали справедливість і добробут. Він будував у містах та в різних частинах країни різноманітні споруди або ж збільшував і прикрашав їх. Їздив у свої замки, в князівські володіння, в жупи та різні частини країни. Всюди, куди приїздив князь, провадили збори й наради, і він чинив суд.

Після двох років жалоби по Ґертруді Владислав одружився з Юдитою, донькою Людовіка, маркграфа Тюрінзького. Лицарі в німецьких землях казали, що немає іншої такої вродливої жінки, що в жодній голові немає таких високих думок і сміливих задумів, що ніяка жінка не любить так мистецтва і ніяка не здатна розмовляти так гарно і німецькою мовою, і латиною.