Адальберт Штіфтер - Вітіко

Князь простер руки, Дипольд теж, і брати обнялися. Підійшла й княгиня і поцілувала Дипольда в чоло.

— Так, я поїду в Рим та у Вітербо, покаюся й дам відшкодування, — пообіцяв Дипольд. — Так буде згідно з честю.

— Авжеж, — підтвердив князь.

Отже, Дипольд поїхав із Праги, а потім до святого отця у Вітербо, звідти до Рима, покаявся, дав відшкодування, позбувся відлучення й повернувся до Праги.

Перед початком літа з Моравії в Прагу до князя Владислава прискакав терміновий вісник. Прибувши до князя, мовив:

— Я приїхав із Брно, князь Вратислав тяжко захворів, він просить тебе, ясновельможний князю, якщо ти сподіваєшся коли-небудь на ласку небес, щоб ти зробив йому ласку і приїхав до його смертного одра, щоб він покаявся і попросив останнього прощення. Він просив про милосердя і превелебного єпископа Здика.

Князь задовольнив прохання Вратислава. Поїхав до Брно і пішов разом є єпископом Здиком до ліжка хворого князя. Вратислав простер руку і глухо та нерозбірливо промовив:

— Сідайте.

Владислав і Здик сіли. Вратислав говорив далі невправним язиком:

— Ґвідо казав слушно. Я б не пішов у могилу і земля не поглинула б мене. Але я знову згрішив, і янгол гніву напав на мене ще на цьому світі. Мене трафив шляк, одну руку і одну ногу я не відчуваю. Прийшов месник. Владиславе, ти справедливий чоловік, Здику, ти святий чоловік, захистіть мене.

— Подумай про каяття, — мовив Здик, — а Бог захистить тебе.

— Подумай про відшкодування, і відлучення знімуть із тебе, — сказав великий князь.

— Я хотів, щоб він згорів, — зізнався Вратислав, — я хотів, щоб його вбили. Другу ногу також відніме, та й голову, і тоді я буду довіку проклятий. Ґвідо казав про це.

— Вратиславе, — мовив Здик, — якби ти справді вбив мене і я на тому світі зміг би молитися за тебе коло всемогутнього Бога, я б молився з огляду на твоє каяття і я простив би тобі, так само як і тут, коло твого ліжка, я молю Бога за тебе, щоб він простив тобі, й молитимусь за тебе й коло святого отця.

— А відлучення знімуть раніше, ніж мене проклянуть? — запитав Вратислав.

— Одразу знімуть, — заспокоїв Здик.

— Тож роби, роби, — просив Вратислав, — беріть відшкодування, відшкодування!

— Я одразу й напишу тут, узявши пергамент і перо в одного з моїх людей, — сказав Здик, — і пошлю вісника до святого отця.

— Роби! — благав Вратислав.

Здик погукав слугу і звелів дістати зі шкіряної торби пергамент і письмове приладдя. Сів за стіл і почав писати.

— Ти можеш подати мені руку? — запитав Вратислав великого князя.

Князь подав йому праву руку, і він намацав її своєю рукою. Потім підняв свою руку вгору й пробурмотів:

— Я хотів убити тебе під час битви, я хотів замордувати тебе. Спасай мене.

— Я спасаю тебе, — відповів Владислав. — Я прошу Господа за тебе, я прощаю тобі, давай відшкодування.

— Це все вже чуже, — проказав Вратислав, — я вже не можу скористатись ним, беріть відшкодування, беріть усе відшкодування.

— Ми допоможемо тобі, — сказав Владислав.

— Ми допомагаємо тобі! — крикнув Здик.

Владислав більше не говорив. Трохи згодом усі відійшли від ліжка хворого.

Здик послав звістку до святого отця, і з Вратислава зняли відлучення. Проте він не помер, а одужав і знову володів своїми членами.

Тепер Владислав і Здик вимагали, щоб Конрад покаявся й дав відшкодування. Конрад відмовився. На його території були священики, які й далі правили в церкві, і він затявся в опорі великому князю і папі.

Тоді Владислав скликав своїх людей, які були наготові. Вони прийшли з усіх боків. Вітіко з Лісового краю на півдні прибув із більшою кількістю людей, ніж мав із собою під час моравської війни. Приїхав навіть старий Болеміл, і всі молоді воїни та проводирі похапцем добулися до Праги. Військо вирушило на Моравію, і замок Зноймо досить швидко здобули і зруйнували. Абияк одягнений і без майна Конрад був змушений тікати у вигнання. Владислав узяв Зноймо у своє володіння.

Потім Конрад звернувся зі смиренним благанням до Владислава, що він понесе покуту, обіцяв відшкодування, німецький король Конрад просив Владислава за нього, тож Владислав знову зласкавився до кривоприсяжника. Святий отець зняв із Конрада відлучення від церкви, а Владислав знову посадив його в князівстві Зноймо, тепер уже спустошеному.

Усі загони, які вирушали з Владиславом на цю війну, повернулися в рідні краї. Люди, знайомі зі справами Богемії і Моравії, запевняли, що на цьому боротьба Вратислава і Конрада з Владиславом скінчилася.