Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Високий пане, — озвався Болеміл, — дозволь сказати слово ще одному старому чоловікові.

— Кажи, Болеміле, — мовив князь.

— Якби вдалося щось знайти, що утвердить справедливість у цій справі, не будучи помстою, було б добре. А якщо на помсту відповідати помстою, то на другу помсту дадуть відповідь третьою помстою, і кожна буде ще лютіша, а на третю — четвертою, і так ітиме далі, аж поки всі, хто є в цій залі, вже не житимуть, аж поки їхні онуки і онуки їхніх онуків теж уже не житимуть. Отак було тут і отак буде тут. Але до всього необхідного готуймося.

— Ми готуємося! — відповіли чоловіки.

— Тож готуймося і скористаймося зимовою порою, — мовив великий князь, — і кожен пан і воїн, що захоче цієї пори прийти на нашу раду, засвідчить нам честь і послужить нам.

Після цього збори розійшлися. Вітіко знову поїхав у рідний край, розповів там, що сталося, підготував своїх людей і закликав лісових людей бути наготові, якщо вони хочуть обстоювати справу великого князя.

Князь тим часом наказав збирати дедалі докладніші повідомлення про ті прикрі події, щоб усе було впорядковане, коли збереться суд.

Коли хвороба єпископа Здика трохи попустила, князь звелів перевезти його до Праги і там лікувати далі. А як прийшла весна, єпископ міг знову пускатися в подорож до святого отця. Він поїхав у Італію з кардиналом Ґвідо і старшим священиком Праги Даниїлом. Вони приїхали до двору святого отця Євгенія у Вітербо. Святий отець відлучив від церкви Конрада, Вратислава, Дипольда та їхніх помічників. Потім послав листа князю Владиславу з похвалою князю та княгині від імені церкви і дорученням оголосити про відлучення і силоміць запровадити його.

Про відлучення оголосили. Князь розіслав в усі закутки країни посланців із наказом людям бути готовими запровадити відлучення.

Князь послав послів до Дипольда і звелів просити його приїхати до Праги. Дипольд приїхав, і його провели до князя і княгині. Він упав перед ними навколішки, схопив руку князя й руку княгині й не мовив ані слова.

— Дипольде, — заговорив князь, — твої очі знову дивляться на наші обличчя, а наші очі дивляться на твоє обличчя.

— Ти сказав мені, — озвався Дипольд, — коли доручив мені обороняти Прагу: ти радше накладеш головою, ніж утратиш свою честь і славу на цій землі і блаженство на небесах. Як я можу тепер дивитись на твоє обличчя і на обличчя пані, що тоді стояла як воїн коло мене?

— Дипольде, підведися, — мовив князь.

— Не можу, — зітхнув Дипольд.

Княгиня нахилилась до Дипольда, взяла його ще другою рукою і підвела його. Тепер він стояв перед князем і княгинею.

— Дипольде, ти, світочу воїнів! — промовив князь.

— Як я міг учинити таке? — дивувався Дипольд. — У нас сталася сварка з єпископом через садиби і маєтки, і мені защеміло серце, що ти, хоча я дуже люблю тебе, віддаєш перевагу йому. А потім прийшли носії розбрату, нашіптувачі, і два князі сказали: він уже відлучав нас від церкви, тепер він їде до Італії і знову доможеться, щоб відлучили і тебе, і нас. Ми повинні схопити його, щоб він дав нам запоруку. І я погодився. Ми не зловили його, і сталося лихо.

— Навіщо ви спалили садибу Морен? — запитав князь.

— Вони сказали, що тепер єпископ вискочить із полум’я і ми зловимо його, — відповів Дипольд.

— А якби він загинув у полум’ї? — запитав князь.

— Не знаю, чи хтось мав такий намір, — промовив Дипольд. — Коли я дорікав за пожежу, кожен казав, мовляв, він не давав наказу, але єпископ тепер вискочить. Мені було гидко.

— Я знала про це, — сказала княгиня.

— Тож так усе й сталося, — мовив князь.

— Невже ви всі не знали, що здобута силою обіцянка не зобов’язує? — запитав князь. — Ви не повинні були хапати превелебного єпископа, щоб домогтися чогось від нього, так само як я нікого з вас не наказував схопити, щоб привезти до Праги. Я тільки викликав вас.

— Я з'їхав з глузду, — прошепотів Дипольд.

— Отак і Одолен казав, — промовив князь. — Дипольде, я ніколи не відсував тебе, хоч як поважав Здика. Ти вже був заступником на моєму місці, він — ні.

— Я знаю це, — зітхнув Дипольд.

— Ти знову будеш із нами, як стояв на мурах Праги поряд зі мною, — мовила княгиня, — і як ти поряд із моїм чоловіком ішов на війну проти князів.

— Дипольде, — заговорив і князь, — ти в своєму гніві повстав проти чоловіка, як трапляється часом і в інших країнах, щоб примусити його, а ті князі хотіли, щоб ти був із ними і вони завдяки цьому набули більшого авторитету. Ніхто не приїхав, коли я гукав їх. Ти приїхав. Дипольде, я прошу тебе, поїдь до святого отця, покайся, дай відшкодування і позбудься відлучення. Ти мій улюблений брат.