Адальберт Штіфтер - Вітіко

Три священики — парох із Плани, парох із Фримбурка і Бенно — походжали по зеленій луці й розмовляли між собою, а також із людьми, які підходили до них, та й самі підходили до людей.

Під вечір люди почали розходитись.

Увечері Вітіко попрощався з рештою гостей, а потім із матір’ю, тітонькою, Бенно, з жінками та людьми своєї прислуги пішов у замок.

Коли зайшло сонце, з лісу долинув гарний спів. То був спів дівчат, потім заспівали юнаки, згодом вони співали навпереміну, а зрештою разом. Такі співи в різних комбінаціях повторювались і далі. Вітіко, жінки та Бенно вийшли на балкон, що виходив до лісу. Внизу під ними збилися люди перед лісом і дослухалися до співу. Самих співаків і співачок годі було добачити.

Як споночіло, на далекій вершині гори Смрчина заяснів вогонь, немов лісова пожежа. Вітіко став дивитись у той бік, Вентіла також.

Аж тут на вершині гори Буфер на схід від Фримбурка загорівся такий самий вогонь. Згодом такі вогні засвітилися в Марковому лісі, на горі Лучовіце, в Чорному лісі, три вогні горіли в лісах по той бік Кржижової гори коло Плани, а потім спалахнув і на Кржижовій горі. На луках, лугах, полях та в глибоких лісових долинах, які спускалися до Влтави, горіло багато менших вогнів.

Вітіко зі своїми людьми зайшов тепер із балкона в кімнату й дивився у вікна на схід. У лісі на правому березі Влтави горіли вогні аж до водоспаду на Лучовіце. На півдні вогні горіли на дедалі нижчих пагорбах, а на заході ясніли в лісі аж до Смрчини, а один можна було добачити далеко позаду на схилі Озерного лісу.

Вогні горіли, співи не змовкали.

Вітіко звелів запалити світло в усіх кімнатах замку, щоб він був помітний здалеку.

Трохи згодом співи замовкли, а коли на мить запанувала тиша, раптом зазвучали дудки та ріжки, які були у Вітіко на війні, й вигравали мелодії, які лунали в походах і в битві на горі Високій та битві під Зноймо.

Вітіко звелів двом слугам запалити смолоскипи і вийшов із ними на лісовий балкон. Там зняв шолом із голови й у світлі смолоскипів тричі помахав ним на знак вітання.

Дудки та ріжки радісно привітали його у відповідь, потім і народ став гучно вітати його, згодом у повітря знову злинули бойові мелодії. Трохи пізніше розлігся дівочий спів.

Вітіко знову зайшов у приміщення, а спів дівчат та юнаків і їхній спільний спів, а також звуки дудок та ріжків лунали навпереміну, а зрештою сплелися. Вогні навколо горіли й далі.

Із певними паузами співи дівчат та юнаків, мелодії дудок і ріжків ще тривали, як раптом серед людей піднісся чоловічий голос, що виспівував лісову пісню, яку знали всі лісові люди і яка вихваляла ліс, потім до неї додався другий голос, а невдовзі вже всі зібрані чоловіки виспівували лісову пісню. Коли вона скінчилася, одна дудка знову підхопила мелодію. Люди заспівали знову, і то дужчими голосами, ніж першого разу, до співу додавалися звуки дудок та ріжків, поєднуючись із мелодією. Коли спів ущух удруге, дудки та ріжки стали вигравати мелодію битви під Зноймо. А потім залунали бойові поклики, які звучали, коли на горі під Зноймо лісові люди прорвалися в тил ворога. Після цього поклику почувся гучний крик радості з горлянок усіх зібраних чоловіків. Потім на якийсь час настала тиша, а згодом дівчата заспівали лагідної нічної пісні.

Після цього вже не лунало ані співів, ані мелодій дудок і ріжків. З-поміж довколишніх вогнів деякі вже згасли, інші догорали.

Вентіла підвелася зі свого місця в кімнаті, де всі зібралися, подала Вітіко руку і сказала:

— Я вже прагну відпочинку, що буде першої ночі тут, мій сину, таким лагідним, як провіщав спів дівчат.

— Люба мамо, — відповів Вітіко, — нехай покрівля нашого дому вперше дасть милий затишок твоїй голові.

Потім син і мати сказали одне одному на добраніч, і Маргільда та дві інші жінки провели Вентілу в її кімнату. А тітонька сказала:

— Вітіко, який ти, певне, добрий, якщо люди так люблять тебе, і як, мабуть, глибоко входили в твоє серце страхітливі звуки цих диких ріжків, які звучали сьогодні тут, коли вони лунали там, де люди вбивали одні одних.

— Там було по-іншому, ніж тут, — мовив Вітіко. — Нехай тобі буде добре тут цієї першої ночі, і нехай тобі буде добре тут дуже довго, а якщо захочеш, то й довіку.

— Майже так само добре, як у малому дому в Ландсгуті, бо ми всі знову разом, — мовила тітонька, і одразу по цьому її повели в її кімнату.

— Вітіко, дитино, — мовив Бенно, — це був важливий день, тепер починається нова реальність. Ти хотів, щоб цей день відбувся без пишноти, а люди принесли тобі пишноту своїх серць. Це добре. Настане ще й другий гарний день радості для твоєї душі. Закінчи цей день молитвою і засинай із надією на другий такий день.