Hermann Hesse - Гра в бісер

Дозволом частіше відвідувати Вальдцель Йозеф Кнехт, здається, майже не скористався, але він слухав по радіо семінарські вправи, а також чимало доповідей і партій. Так, сидячи у старовинній вітальні монастиря, далеко від Касталії, він брав участь у святі, яке відбувалося в парадній залі Vicus Lusorum і на якому оголошували наслідки змагань. Він послав туди не надто оригінальну, аж ніяк не таку, що робила революцію в Грі, проте солідну й надзвичайно вишукану партію, якій сам знав ціну, а тому сподівався похвальної згадки або, може, третьої чи й другої премії. На свій подив, він почув, що йому присуджено першу премію, і не встиг ще зрадіти, як уповноважений канцелярії Магістра Гри гарним, низьким голосом назвав і того, хто здобув другу премію, — Тегуляріуса. Це була справді зворушлива, радісна подія — вони обидва плічопліч вийшли переможцями в цьому змаганні! Не слухаючи далі, він схопився й побіг униз сходами, а потім лунким коридором надвір. У листі до старого Магістра музики, написаному в ті дні, ми читаємо: «Я дуже щасливий, Превелебний, як ти, мабуть, і сам собі уявляєш. Спершу успіх моєї місії і почесне визнання його керівництвом Ордену разом із такою важливою для мене перспективою невдовзі повернутися на батьківщину, до друзів і до Гри в бісер, замість лишатися далі на дипломатичній службі, а тепер ще й ця перша премія за партію, до якої я, щоправда, з формального боку доклав чимало праці, але яка із зрозумілих причин не вичерпує всього того, що я міг би дати, та ще радість від того, що я поділяю цей успіх з приятелем, — справді аж забагато на один раз. Я щасливий, так, але не сказав би, що й веселий. За короткий час чи, може, за час, що здавався мені коротким, надто раптово й надто щедро здійснилися мої найзаповітніші бажання; до почуття вдячності в мене домішується якийсь острах, наче в налиту вщерть посудину досить додати ще тільки одну краплю, і все знов буде поставлене під сумнів. Але прошу тебе, вважай, що я цього не казав, тут кожне слово зайве».

Ми побачимо, що налитій ущерть посудині судилося незабаром прийняти в себе ще не одну краплю. Проте до того недалекого часу Кнехт так безоглядно, всією душею віддавався своєму щастю й домішаному до нього острахові, наче передчував великі зміни, що мали скоро настати. Для отця Якоба ці кілька місяців також були щасливими і минули дуже швидко, йому було шкода втрачати такого учня й колегу, і він намагався під час самих лекцій, а ще більше під час розмов у вільні хвилини передати йому якнайбільше з того, що він, підіймаючись на вершини й заглядаючи в прірви людського буття та історії народів, здобув за своє довге життя трудівника й мислителя. Інколи він заводив також мову про наслідки Кнехтової місії, про можливість і вагу приязні й політичної згоди між Римом та Касталією і радив Йозефові вивчити епоху, одним із наслідків якої було заснування касталійського Ордену, а так само й поступове відродження Риму після доби принизливих випробувань. Він рекомендував йому також дві праці про Реформацію і розкол церкви в шістнадцятому сторіччі, але гаряче радив завжди, в кожному випадку краще грунтовно вивчати першоджерела і обмежуватись чітко визначеними темами, аніж читати грубезні томи з всесвітньої історії, і не приховував свого глибокого недовір’я до будьякої філософії історії,

Кнехт вирішив перенести своє остаточна повернення до Вальдцеля на весну, коли відбувалася велика публічна Гра в бісер, Ludus anniversarius, або sollemnis. [42] Щорічна, або врочиста Гра (лат.). І хоч доба розквіту в славетній історії цих Ігор уже назавжди відійшла в минуле — доба, коли щорічні Ігри тривали кілька тижнів і на них з’їздилися високі особи й представники з цілого світу, — проте ці весняні з’їзди з урочистою Грою, що тривала від десяти до чотирнадцяти днів, були й досі для всієї Касталії великим річним святом, подією, яка мала ще й неабияке релігійне і моральне значення, бо вона об’єднувала представників усіх, не завжди до кінця згідних між собою напрямків і тенденцій Провінції, викликала в них прагнення до якоїсь гармонії, укладала мир між егоїстичними нахилами окремих дисциплін і будила спогад про єдність, що стояла над їхньою множинністю. Для тих, хто вірив у бога, вона мала таємничу силу справжнього посвячення, а для тих, хто не вірив, була принаймні замінником релігії, а ще для тих і для тих — купіллю в чистому джерелі краси. Так колись «Страсті» Йоганна Себастіана Баха — не стільки в ті часи, коли вони були створені, скільки після того, як їх наново відкрили, — були для їхніх виконавців і слухачів почасти справжнім релігійним обрядом і посвяченням, почасти молитвою і замінником релігії, а для всіх разом — урочистою маніфестацією мистецтва і creator spiritus. [43] Творчого духу (лат.).