Hermann Hesse - Гра в бісер

Кнехтові було шкода цього явно пригніченого й трохи виведеного з рівноваги чоловіка і так само шкода, що на ці плечі може лягти вся відповідальність за свято. Він надто довго не був у Вальдцелі й не знав, наскільки обгрунтовані побоювання Бертрама, бо той — а це найбільше лихо, яке може спіткати заступника, — від певного часу втратив довір’я еліти, так званих репетиторів, і справді опинився в дуже скрутному становищі. Кнехт сумно думав про Томаса фон дер Траве, рицаря класичної форми й іронії, досконалого Магістра і касталійця; він так радів, що Magister Ludi його прийме, вислухає і знову введе в невеличку громаду гравців, а може, навіть доручить йому якусь відповідальну посаду. Він так хотів бачити, як Магістр Томас диригує врочистою Грою, працювати далі під його наглядом, намагаючися заробити його похвалу, і тепер, довідавшись, що хвороба закрила йому доступ до Магістра й що його, Кнехта, передано іншим інстанціям, відчув болісне розчарування. Щоправда, він за те був винагороджений іншим: секретар Ордену і пан Дюбуа зустріли й вислухали його зичливо, з повагою, навіть з товариською щирістю. З першої ж розмови він довідався, що в планах відносно Риму його більше не думають використовувати і беруть до уваги його бажання надовше вернутися до Гри; тим часом йому ласкаво запропонували оселитися в готелі Vicus Lusorum, трохи освоїтись і побути на святі. Тих кілька днів, що лишилися до нього, він разом з своїм другом Тегуляріусом присвятив постові та вправам з медитації, а потім побожно, вдячно взяв участь у тій незвичайній Грі, яка в багатьох лишила по собі невеселу згадку.

Посада заступника Магістра, чи, як ще кажуть, його «тіні», — дуже дивна, особливо якщо це заступник Магістра Гри або Магістра музики. Кожен Магістр має заступника, якого Виховна Колегія не призначає, — Магістр сам вибирає його з вузького кола кандидатів і бере на себе цілковиту відповідальність за його дії і підписи. Отже, для кандидата, якого Магістр призначив своїм заступником, це велика відзнака і вияв найбільшого довір’я: він стає найближчим співробітником, правою рукою всемогутнього Магістра й щоразу, коли той сам з якихось причин не може чогось зробити, виконує його обов’язки, але не всі: наприклад, під час голосування у Виховній Колегії він може тільки передавати думку свого Магістра і не має права виступати з промовою чи давати свої пропозиції; таких обмежень чимало. І все ж таки, хоч призначення кандидата заступником Магістра ставить його на дуже високу й часом досить репрезентативну посаду, воднораз воно означає відставку, всередині ієрархії такий заступник стає до певної міри винятком, йому часто доручають важливі функції і виявляють пошану, а проте позбавляють його певних прав і можливостей, якими користуються решта кандидатів. Особливо чітко його виняткове становище виявляється в двох питаннях: заступник не відповідає за свої службові дії і не може піднятися вище по щаблях ієрархії. Хоч це й неписаний закон, але його можна легко відчитати в історії Касталії: ніколи ще після смерті чи складення з себе обов’язків Магістра його посада не переходила до «тіні», яка досі так часто заступала його і саме існування якої, здавалося б, робило її спадкоємцем. Такий звичай ніби наголошує на тому, що що межу, начебто рухливу й нестійку, переступити неможливо, — межа між Магістром і заступником стає символом межі між посадою і особою. Отже, коли касталієць приймає високу посаду заступника, він відмовляється від надії самому стати колись Магістром, злитися з службовими уборами й регаліями, які так часто носить, заступаючи Магістра, зате дістає дивне, двозначне право перекладати вину за можливі помилки в своїй праці на плечі свого Магістра, що в усьому повинен відповідати за нього. І справді, вже бувало, що Магістр ставав жертвою вибраного ним заступника і через якусь його грубу помилку мусив відмовлятися від посади. Прізвисько, яким у Вальдцелі нагородили заступника Магістра Гри, цілком виправдане його чудним становищем — тісним зв’язком, майже ідентичністю з Магістром, і нереальністю, ілюзорністю його службового існування. Називали його там «тінню».

При Магістрові Томасі фон дер Траве роль «тіні» вже багато років виконував чоловік на ім’я Бертрам, якому, здається, більше бракувало щастя, ніж хисту чи доброї волі. Це був чудовий гравець у бісер, що зрозуміло само собою, а крім того, принаймні непоганий учитель і сумлінний службовець, беззастережно відданий своєму Магістрові; і все ж таки протягом останніх років він утратив прихильність решти службовців Провінції і настроїв проти себе молодше покоління еліти, а оскільки він не мав рицарської, мудрої вдачі Магістра Томаса, то зовсім позбувся впевненості і спокою. Магістр не розлучився з ним, але всі ці роки якомога оберігав його від сутичок з елітою і взагалі дедалі рідше використовував для публічних виступів, а більше в канцелярії та в Архіві. Ось цей чоловік, який нічим себе не зганьбив, але якого не любили, чи, швидше, розлюбили і якого явно облишило щастя, став раптом, через хворобу свого Магістра, на чолі Vicus Lusorum і, якщо б йому справді довелося керувати щорічною Грою, в ті дні опинився б на найвиднішому місці в усій Провінції. Впоратися з цим великим завданням він міг би тільки тоді, якби йому виявили довір’я більшість гравців у бісер чи принаймні репетиторів, а такого довір’я він, на жаль, не мав. От і вийшло, що цього разу Ludus sollemnis стала для Вальдцеля великим випробуванням, майже катастрофою.