Hermann Hesse - Гра в бісер

Отцеві Якобу сподобалося, що Кнехт боронить друга.

— Добрий хід! — засміявся він і приязно додав: — Але, здається мені, у вас приятелі справді всі такі, що з ними нелегко ладнати.

Кнехт подивився на нього, нічого не розуміючи. Отець Якоб хвилину весело спостерігав його розгубленість, тоді сказав, наче нічого й не сталося: — Цього разу я маю на увазі іншого. Ви не чули нічого нового про свого друга Десиньйорі? Ці слова зовсім спантеличили Йозефа. Безмежно здивований, він попросив пояснень. Виявилось ось що: Десиньйорі в одній своїй полемічній статті висловив гостро антиклерикальні погляди і при цьому досить завзято напав на отця Якоба. Вчений дістав від своїх приятелів у католицькій пресі відомості про Десиньйорі, де було згадано і про його навчання в касталійській школі та про відомі всім стосунки з Кнехтом. Йозеф попросив у старого, щоб той дав йому прочитати статтю Плініо; тільки після цього відбулася його перша розмова з отцем Якобом на актуальну політичну тему, але й надалі їх було дуже мало. «Я здивувався і майже злякався, — писав Кнехт своєму приятелеві Ферромонте, — побачивши раптом на арені світової політики постать нашого Плініо і як додаток до нього свою власну, — ніколи не думав, що можливий ще й такий аспект». А втім, святий отець відгукувався про полемічну статтю Плініо швидше схвально, принаймні без дражливості, похвалив його стиль і зауважив, що в Десиньйорі добре видно касталійську школу, звичайно в політичній пресі вдовольняються набагато скромнішим інтелектуальним рівнем.

Десь на той час Ферромонте прислав Кнехтові копію першої частини своєї праці, яка згодом стала широко відомою: «Використання й переробка слов’янської народної музики в творчості німецьких композиторів, починаючи від Йозефа Гайдна». У своїй відповіді на це послання Кнехт між іншим пише: «Твої студії, в яких мені колись певний час дозволено було теж брати участь, дали вагомий наслідок: обидва розділи про Шуберта, особливо той, де ти пишеш про квартети, належать до найсолідніших сучасних праць з історії музики, які я знаю. Згадуй інколи й про мене, мій урожай набагато менший від того, що тобі пощастило зібрати. Хоч який я міг би бути вдоволений тутешнім життям — бо свою місію в Маріафельсі я, здається, виконую успішно, — все ж таки часом мене пригнічує довга розлука з Провінцією і вальдцельським колом, до якого я належу. Я тут учуся, багато дечому вчуся, але від цього росте не моя впевненість і фахова придатність, а мої сумніви. Щоправда, ширшає мій світогляд. І я став спокійніший, мене вже не мучать так, як перші два роки тут, почуття непевності, відчуженості, безпросвітності, недовір’я до себе та інші химери. Недавно сюди приїздив Тегуляріус, тільки на три дні, але хоч як його тішила зустріч зі мною, хоч як йому цікаво було побачити Маріафельс, його вже другого дня опанувало таке гнітюче почуття чужини, що він насилу витримував тут. Оскільки ж монастир також, кінець кінцем, затишний, мирний світ, не чужий духовним потребам, аж ніяк не схожий на в’язницю, казарму чи фабрику, то я з свого досвіду роблю висновок, що ми, жителі нашої любої Провінції, набагато розпещеніші і вразливіші, ніж самі собі уявляємо».

Саме в той час, яким був датований цей лист до Карло, отець Якоб, якого намовив Кнехт, у кількох словах відповів керівництву касталійського Ордену ствердно на відомий дипломатичний запит і додав прохання, щоб «усім нам тут любого гравця в бісер Йозефа Кнехта», який його, отця Якоба, вшанував privatissimum de rebus castaliensibus [41] Спеціальними лекціями з метою ввести в касталійські справи (лат.). лишили їде на якийсь час у Маріафельсі. Певна річ, у Вальдцелі вважали за честь для себе вдовольнити його прохання. А Кнехт, який щойно нарікав, що його «врожай» такий малий, отримав підписаного керівництвом Ордену й паном Дюбуа листа з подякою за виконане доручення. Найважливішою здалася йому в цьому надзвичайно офіційному посланні і найбільшу радість викликала в нього (він майже переможно повідомив про це Фріца) коротка фраза такого змісту: Магістр Гри поставив до відома Орден про бажання Кнехта повернутися у Vicus Lusorum, і Орден цілком згоден після закінчення його теперішньої місії задовольнити це прохання. Йозеф прочитав це місце й отцеві Якобу і признався йому, як воно його тішить і як він боявся, щоб його часом не послали до Риму й не розлучили надовго з Касталією.

Отець Якоб усміхнувся.

— Так, ордени мають у собі притягальну силу, друже, — мовив він, — хочеться жити краще в їхньому лоні, ніж на периферії чи, не дай боже, у вигнанні. Можете з чистим сумлінням забути ту дещицю знань про політику, яких ви набралися, опинившись тут аж надто близько від неї, бо ви не політик. Але історії не зраджуйте, хоч, може, вона завжди буде Для вас другорядним фахом, аматорством. Хоч ви історик за своєю природою. А тепер, поки ви ще в моїх руках, повчімося один в одного.