Hermann Hesse - Гра в бісер

Я книгу взяв тремтячими руками.
В ній сторінки аж сяяли рядками.
І, сам себе не знавши до пуття,
Мікрочастинка в космосі ніяка,
Я осягнув той вищий сенс буття,
Що десь лежить у сфері зодіака.
Побачив раптом, наче з висоти,
Скарбів духовних розсипи всесвітні,
Прадавніх знань незлежані пласти,
Нових гіпотез паростки тендітні,
Нектар ілюзій, досвіду полин,
Гіркі плоди марнот і шанолюбства.
Я подолав за декілька хвилин
Тернистий шлях здороженого людства.
Це був такий натхненний марафон!
В очах мигтіли числа й силуети,
Калейдоскопи символів і форм,
Емблем і формул дивні менуети.
Все оживало в образах письма,
Питало шлях і стежечку зміїсту —
У невтолимих пошуках ума
Нової форми і нового змісту.

І от коли, засліплений тим всім,
Я очі звів перепочити трохи,
І тих книжок беззвучний клавесин
Мені лунав, — почув я тихі кроки.
Тут ще хтось був. З ченців хіба котрий.
І я подумав: певно, архіварій.
Він щось робив, і в паузі тривалій
Дивився я: що ж робить той старий?
Він брав побожно кожний фоліант,
Читав книжок позолотілі спинки,
Тих дивних назв сліпучі золотинки,
А потім їх, як свічку, задував
Безкровним ротом. І стирав їх пальцем,
Ті назви плоду з гілочки добра.
І зовсім інші, інші! — архіварій цей
Писав єдиним розчерком пера.
Ну, думав я, яка робота ловка!
Дмухне старий — немає заголовка.
Так він ходив, і назви ті підмінював.
І тихий острах серце мені стис.
І був зловісно вище розуміння
Його роботи потаємний смисл.

Збентежений і збитий з пантелику,
Я взявся знов за книгу ту велику.
Але чомусь, зненацька потьмянівши,
Ті літери не сяяли мені вже.
І кожне слово з крони до коріння
Було — як сіре, знічене створіння.
Воно двоїлось, блякло, розсипалось,
Зникало десь у плетиві оман,
Немов під ним сторінка розступалась,
І западали літери в туман…

В цю мить десь тихо брязнули ключі.
Відчув я руку в себе на плечі.
Це був старий. Півкроку, може, тільки
Тепер було між мною і між ним.
Підвівся я. Мороз пройшов по тілу,
Немов війнуло вітром крижаним.
Він взяв мій том, і мало я не скрикнув:
Він назву стер і з цього манускрипта.
Німі слова пручалися, як міми,
Летіло все в стрімкому монтажі —
Невічних істин вічні видозміни,
Старих пустель новітні міражі.
Він їх стирав, писав і знову нищив.
Я не питав у нього ні про що.
А потім він забрав перо і книжку
І, слова не промовивши, пішов.

Колись були володарі побожні,
Котрі в полях освячували плуг,
Високу віру і високий дух
В людській душі підтримати спроможні,

Що знали мову сонця і грози,
Що їх законам був за оборонця
Той, що тримав над світом терези
Життя і смерті, місяця і сонця.

Але урвався той священний ряд.
Лишився рід людський напризволяще,
В марноті днів згубивши все найкраще,
Без вівтарів, і святощів, і свят.

Та не урвалась пам’ять про ті дні,
І ми повинні крізь марноти світу
Нести високу святість заповіту,
Навіки в притчі втілену й пісні.

Колись, можливо, зміняться часи,
По самі вінця темрявою повні, —
Почує сонце наші голоси,
Ми принесем дари йому жертовні.

О, скільки треба літ, щоб день такий настав!
І сивий чоловік нарешті гляне вгору,
І пізня мудрість випаде в кристал
Усе життя омріяного твору.

І розчерком пера, натхненно, в один мент,
Науки всіх віків збагнувши за два тижні,
Напише перший твір доскіпливий студент,
Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.

І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска, —
Так тішиться дитя, так дме у соломинку! —
І кожна з них летить, прекрасна і легка,
Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.

Але і той старий, і хлопчик, і студент —
Всі троє творять з однієї піни
Ніщо, дрібничку, мрію, сентимент, —
Однак і в ній, хоч на єдиний мент,
А вічне світло спалахне і згине.