Hermann Hesse - Гра в бісер

Сам хлопець був охоплений цим шаленством, не усвідомлюючи, що з ним діється. То не був якийсь відомий йому, вже вивчений чи випробуваний танець; не був то й звичайний для нього, самостійно винайдений ритуал на честь вранішнього сонця. І цей танець, і це дивовижне шаленство, як хлопець зрозумів аж трохи згодом, викликані були не тільки гірським повітрям, сонцем, ранком і почуттям волі, але й не менше новим щаблем у його молодому житті, очікуванням певних змін, провісником яких стала для нього поява Магістра, такого привітного й водночас такого мудрого, що його не можна було не шанувати. В житті і в душі Тіто відбулося стільки всього важливого цієї вранішньої години, що вона вирізнилася з тисячі інших як особливо врочиста, святкова, навіть священна. Не усвідомлюючи, що він робить, довірливо, не зважуючи своєї поведінки, він творив те, що вимагала від нього ця хвилина, виявляв у танці свій захват, молився сонцю, виливав у нестямних рухах свою радість, свою віру в життя, свою святобливу повагу, гордо й водночас покірно приносив свою шанобливу душу в жертву сонцю і богам, а ще тому, ким він захоплювався і кого боявся, мудрецеві й музикантові, Магістрові чарівної Гри, що з’явився сюди з таємних сфер, своєму майбутньому вихователеві і другові.

Все це, як і оргія світла, що супроводжувала схід сонця, тривало недовго, лише кілька хвилин. Кнехт схвильовано спостерігав цю дивну картину: учень перед очима в нього перетворився в щось нове, незнайоме, але повноцінне і йшов назустріч як рівний йому. Вони стояли на стежці між будинком і купальнею, залиті потоком світла, що ринуло зі сходу, глибоко схвильовані навалою щойно пережитого, коли раптом Тіто, закінчивши останнє па свого танцю, опам’ятався від щасливої нестями і, немов тварина, яку застали, коли вона гралась на самоті, завмер, помалу усвідомлюючи, що він не сам, що він не тільки робив і переживав щось незвичайне, але й мав поряд свідка. Він блискавично схопився за першуліпшу думку, щоб вийти зі становища, яке йому раптом здалося чомусь небезпечним і ганебним, і щоб силоміць звільнитися від чарів, якими його обплутали й приборкали ці дивні хвилини.

На обличчі в Тіто, яке щойно було суворе, наче маска, і не мало вікових ознак, з’явився дитинний, безглуздий вираз, як у людини, раптово пробудженої з глибокого сну. Він переступив з ноги на ногу, бездумно і водночас вражено глянув учителеві в обличчя і враз квапливо, немов згадав щось важливе і боявся його забути, показав рукою на другий берег, що так само, як і половина озера, ще був укритий густою тінню, яку скеля, скоряючись ранковим променям, стягувала дедалі ближче до свого підніжжя.

— Якщо ми швидко попливемо, — хапливо, з хлоп’ячим запалом вигукнув Тіто, — то якраз іще встигнемо дістатись до берега раніше за сонце! Тількино вимовивши ці слова, як заклик до змагання з сонцем, Тіто з розгону скочив у озеро головою вперед, ніби хотів чи то з пустощів, чи з сорому якомога швидше втекти звідти, з допомогою фізичного напружейня змусити себе викинути з пам’яті недавню врочисту сцену. Розлетілися бризки, вода поглинула його, і аж за якусь хвилину на зеленкуватоблакитному плесі знов з’явилася голова, плечі й руки, що швидко віддалялися до протилежного берега.

Кнехт, коли вийшов на берег, і гадки не мав купатись і плавати, йому було надто холодно, а крім того, після тяжкої ночі він себе надто погано почував. Але тепер сонце огортало його приємним теплом, у серці ще не вляглося хвилювання від щойно побаченої сцени, вихованець потовариському запросив, покликав його плисти за собою, і ризик не здавався йому таким великим. Він дужче боявся, що започаткований і провіщений цією вранішньою годиною місток між ними знов завалиться, нитка, що простяглася від душі до душі, знов порветься, коли він зараз кине хлопця самого, розчарує його, коли з холодною, дорослою розважністю відмовиться випробувати свою силу. Щоправда, почуття непевності й кволості, викликане швидким переїздом у гори, застерігало його від такої спроби, але, може, якраз присилувавши себе до активної дії, він найшвидше подолає недугу. Поклик переміг сумніви, воля перемогла інстинкт. Він швидко скинув легкий халат, набрав повні груди повітря і кинувся у воду в тому самому місці, де пірнув його учень.

Озеро, що живилося водою з льодовиків і навіть у найгарячіші дні було приступне тільки для дуже загартованих купальників, зустріло його крижаним холодом. Він був готовий до того, що доведеться добре змерзнути, але не до такої лютої холоднечі, яка миттю охопила його всього, немов полум’я, і, обпікши шкіру, почала швидко проникати в тіло. Він квапливо виринув на поверхню й відчув, як на нього налягає дика, ворожа крижана стихія. Він бачив, як далеко встиг відплисти Тіто, і все ще вірив, що змагається за зменшення відстані між ними, за мету їхньої плавби, за повагу й дружбу, за душу хлопця, а насправді він уже змагався зі смертю, яка викликала його на двобій і взяла в нещадні обійми. Він щосили боровся з нею, аж поки перестало битися серце.