Hermann Hesse - Гра в бісер

Нам буття не судилось. Ми — тільки потік.
Ми всі форми наповнюєм радо собою:
Форму ночі і дня, русла років і рік,
Піднебіння печери і тишу собору.

І нема нам спочинку, нема вороття,
Ми в дорозі, ми гості, — ні поля, ні плуга.
Нас жене по світах вічна спрага буття,
У завершеність форми не втілена туга.

Ми не знаємо, хто ми. Ми — сни у віках.
Мов крізь пальці, проходим крізь час і природу.
Ми лиш глина покірна у бога в руках,
Котру ліплять, але не випалюють зроду.

Зупинитися! Бути! Зажевріть теплом!
Ось до чого ми прагнем у вічній тривозі.
Але прагнення ці — лиш міраж, лиш фантом,
Що ніколи не стане спочинком в дорозі.

У непохитних душі не прозріли,
Дратують їх шукання наші ревні.
Що світ плаский, — у цьому вони певні,
А третій вимір — це вже підозріло.

Бо й справді, як жилося б нам печально
Яку мороку мали б не одну,
Якби цей світ, крім вимірів звичайних,
Та мав ще й третій вимір — глибину.

То, щоб стояти твердо на землі,
Скасуєм третій вимір взагалі!
Бо сумніватись в істинах неґречно,
І якщо вглиб дивитись небезпечно,
То третій вимір зайвий, безперечно.

Тягар буття не давить нам на плечі,
І наших мрій реальність не зімне.
Це існування наше неземне —
Як танець фей навколо порожнечі.

Наш світ ясний, у нас немає долі.
Є лиш ума забави чарівні.
Але як страшно тужить в глибині
Кривава праніч варварства й сваволі!

В кружлянні мрій, в гармонії симетрій,
Легкі, як німби інопланетян, —
О, як ми тужим потай за життям
З вогнем зачать і таїнствами смерті!

Ми інколи беремся до пера
І звично пишем літери і коми,
Які відомі кожному. Це гра,
Що має здавна правила й закони.

Але, якби побачив їх дикун
Або людина з місяця, — дивами
Для нього був би знаків цих табун,
Це біле поле, всіяне словами,
Кабалістичним плетивом чудним
В химерних візерунках алфавіту
Тоді, мабуть, постав би перед ним
Страшний і незбагненний образ світу.
Були б там роги, ноги і хвости,
Рослини, змії, птиці й поторочі.

І, вражений до сліз, до німоти,
Він би читав їх, як сліди воронячі.
І в цих відбитках найрізніших мов,
У цьому хмизі втіленого звука
Побачив би, як жевріє любов,
Палає гнів, обвуглюється мука.
Він би жахався, плакав, і тремтів,
І переляк вишіптував, як знахар,
Збагнувши безмір зоряних світів
У мікросвіті цих графічних знаків,
Де стільки літер нижуться в рядки,
Такі чіткі й однакові, що навіть
Життя і смерть, кохання і ненависть
Стають подібні, наче двійники…

І врешті б він, бурмочучи закляття,
Той білий аркуш кинув у багаття,
І, при багатті мирно задрімавши,
Повірив би, що чарів тих нема вже,
Що весь той жах розвіявся, минув,
І аж тоді б він, певно, усміхнувся,
І аж тоді б з полегкістю зітхнув.