Hermann Hesse - Гра в бісер

Те, що було ще вчора над усе,
Найвищий досвід, наймудріша теза, —
Тьмяніє раптом і втрачає сенс,
Як партитура без ключа й діеза.

І побудова гарна і струнка,
Що в ній було доцільне все і вічне,
Безладно розпадається, зника,
Мов губить враз ядро своє магічне.

Так і обличчя, любі нам колись,
Такі прекрасні, юні і відверті,
В печалі зморщок тінями взялись
І визрівають, блякнучи, для смерті.

Так у душі і захват, і порив,
Ледь спалахнувши, гасне, і натомість
Приходить жаль, що все ж це до пори,
Як щось одвіку вкладене в свідомість.

Та над цією прірвою розрух,
В долинах смерті, де сама трагічність,
В кромішній тьмі пручається наш дух,
Долає смерть і світиться крізь вічність.

Сидить старий, схиливши сиві скроні,
Перебирає бісер на долоні.
А навкруги — руйновище країни,
Повзучий плющ повився на руїни,
Гуде бджола. І над добром і злом
Лунає лиш приглушений псалом.

І той, що був колись такий славетний,
Ніким не перевершений гравець
В грі символів, мандрівник і митець,
Мав розум вільний, гордий і шляхетний, —
Старий, самітний, головою срібен,
Тепер він став нікому не потрібен.

Юнак до нього труд свій не приносить,
Магістр його на диспут не запросить.
Минуло все. Нікого вже немає.
Ні тих духовно вишуканих кіл,
Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,
Нема вже їх… Старий відпочиває
Серед руїн. Над ним пливуть хмаринки.

В його руках барвисті намистинки.
Вони — як ієрогліфи печалі,
Що так колись багато означали!
Життя урвало ниточку хистку.
Тепер це тільки скельця кольорові,
Синенькі, білі, жовті, пурпурові,
Вони тихенько котяться крізь пальці
Старечих рук і губляться в піску…

Правічна тиша і правічний сон…
І враз крізь пітьму, як сліпучий зонд,
Пробився промінь. Пронизав безмежність.
Із хаосу вихоплює світи.
І розтинає прірву чорноти
На день і ніч, життя і протилежність.

Вдихає душу божому рабу,
Снагою зел запліднює природу,
Бажанням дії, боротьби і плоду.
Вливає небо в чашу голубу.
І творить світ живий і неповторний,
І славить все той промінь животворний.

А потім він у безмір лине знову,
Шукаючи свою першооснову,
Крізь ті світи, які він сам створив, —
Молінням рук, простягнутих угору,
Любов’ю, гнівом, обрисом собору, —
Це боротьба, це щастя, це порив!

Гостюючи колись в монастирі,
Я, коли всі були вже на відправі,
Зайшов до книгосховища. Старі,
Грубезні книги в шкіряній оправі
Стояли там рядами при стіні.

Ну, що ж, ченці — то здавна люди книжні.
Але у вічі кинулись мені
Тих фоліантів назви дивовижні.
Я взяв один, — і що читаю там?
«Останній крок до квадратури кола». [55] «Останній крок до квадратури кола». — Нерозв’язна математична задача про розшук квадрата, рівновеликого даному колу, була від стародавніх часів до епохи барокко улюбленим символом релігійнофілософських пошуків рівноваги між божим і людським, між вічністю і часом.

О, думав я, в цій книжці мисль не квола!
Або таке: «Як скуштував Адам
Ще й з древа іншого [56] «Як скуштував Адам ще й з древа іншого…». — Поряд з деревом пізнання добра і зла, скуштувавши плодів якого, Адам і Єва впали в первородний гріх, у біблійному Едемі росте, згідно зі Старим завітом, і дерево життя: плоди з нього надають тому, хто скуштував їх, безсмертя й досконалості. …» Але з якого, боже?
Із дерева життя?! То він безсмертний, може?
Ну, думав я, це ангелпокровитель
Заніс мене у цю святу обитель!

Вечірній промінь втомленого сонця
Упав на книги з косого віконця.
Дивлюсь: одна із райдужним обрізом
Вся аж дзвенить тривожним вокалізом.
Беру, читаю напис той: «Наука
Про відповідність кольору і звука».
Я відчиняю книги ті, як брами,
І цілий світ співає кольорами!
І так мене ця вразила ідея,
Що я почав здогадуватись, де я.
Бо, що за том я тут не вибираю,
Все свідчить: я — у книгозбірні Раю!
Тут відповідь на всі мої питання,
Тут всі плоди із дерева пізнання,
І всі мистецтва, і науки точні,
Усіх досліджень дані остаточні.
І, що не книга, — з гарних палітурок.
Світився напис, наче порятунок.
І кожне слово з крони до коріння
Було — як біла блискавка прозріння
Для тих, кому відкрилась вища суть.