Сэмюел Беккет - Молой

Герой Бекета – не стоїк. Коли не брати до уваги сцен галюцинаторної аґресивности, він – в уяві, і то на власній особі, єдиній, яка обходить його, – є досконалим садомазохістом. Він не задовольняється тим, що Паскаль називав добрим використанням хвороб, і знаходить, коли вже не може стояти, насолоди, «про які й не здогадувався», різних горизонтальних поз, простежує, сп'янівши від передчуття, хід свого розпаду:

«Мене б не здивувало, якби тяжкі класичні паралічі були пов'язані з аналогічними, а то й з іще більшими насолодами. Нарешті справді не мати змоги поворухнутись – це вже, напевне, неабищо! Мій розум такий, що аж тане на думку про це. А разом з нерухомістю – ще й повна афазія! Й можливо, цілковита глухота! І хтозна, може, й параліч сітківки! А можливо, і втрата пам'яті. І тільки мозок цілісінький, щоб мав змогу радіти!»

Так, це, звичайно, варіант бачення, і його можна було б назвати садистською логікою, якій віддається Моран. Є якесь незвичайне задоволення в тому, коли бачиш, що ти належиш до чорного устрою світу. Пан Руні у творі «Всі, що впадуть» далі виражатиме такі почуття.

Роман «Молой» – цілковитий успіх. Я маю на увазі, що він є точнісінько тим, що означає: транскрипцією духовної пригоди завдяки метафоричній конотації всього репрезентованого фізично або матеріально, доданою вартістю, що стережеться бути унікальною: починаючи від роману «Мерфі», Бекет засвідчує, що зовнішній світ існує, але опирається всякій інтеґрації, навіть зведеній до стану образу, як нагадує назва одного з пізніших оповідань «Погано побачиш – погано скажеш».

Сказане добре чи погано, а насправді неймовірно вимогливо – оце й репрезентує властиву творчість письменника, і тут ніхто не помиляється: «Молой» – це мова, нова мова. Кажуть, а може, казав він сам, це не має значення, мовляв, Бекет перейшов до французької мови як до мови бідної, принаймні як до мови набутої, яка не надається для тієї витонченої й безпідставної праці над словами, характерної для англійських текстів письменика. Але тоді годилося б сказати, що в усьому пов'язаному з барочністю, витонченою, раптовою й несподіваною вигадливістю, Бекет, на щастя, невиправний і, перейшовши від однієї мови до іншої, він і далі, навіть якщо й дав обітницю бідності, любить слова задля них самих і видобуває з них несподівані багатства. Я процитую тільки один приклад: «…мої яєчка… оті свідки звинувачення й захисту [ à charge à décharge, наснаження й виснаження] мого тривалого обвинувального процесу». Насправді по той бік барочної й начебто безпідставної гри кожне слово, яке вживає Бекет, опиняється в осередку цілком присутнього бачення його думки. Гаразд, яєчка (testicules) y латинській мові (нагадування про давні звичаї) позначають словом testes, тобто свідки. Але хіба не винен завжди Бекетів герой, – винен у тому, що народився? Звідси й ідея звинувачення, яку запроваджують ці «свідки», роль, яка належить їм як свідкам, – звинувачувати (à charge). Але це слово підступно повертає нас до заряду, наснаження (charge), тобто, якщо можна так висловитись, до зовсім іншої функції яєчок (testicules), ніж судова. Тим гірше для винности Молоя, тож à décharge.

Відзначмо тільки побіжно брутальність мови і всюдисутність ануса. Вони відповідають оголеності душі й навмисне, усвідомлено брутально б'ють по буржуазній чутливості. Це елемент протесту і бунту.

Барочність, як і в англійській мові, набуває форми вигадування слів, спираючись на наукову термінологію, тож ми й маємо, що є звичайно, винаходом не тільки назви, acatène, безланцюговий, велосипед Молоя. Протягом одного десятиріччя Бекет був одним з найобдарованіших приятелів Джойса, мабуть, найбільшого вигадника мови всіх часів. Годі позбутися думки, що в Бекета в голові повно спогадів про «Улісса». Він, певне, пригадував, з епізоду «Протей», фразу, яка характеризувала, немов задля словесної насолоди, жінку, що несла на березі якийсь вантаж: «She trudges, schlepps, trains, drags, trascines her load». Єдина дія, описана чотирма мовами. Бекет уживає це виділене курсивом італійське слово говорячи про те, як добирався до матері, й годі навіть подумати, що вживання цього слова незалежне від спогаду чи ремінісценції про Джойса, навіть якщо пригадати, що Бекет, як і Джойс, – поліглот.

Ідеться, звичайно, про інше, ніж про словник. Кожен письменник має свою єдність мови, і його можна впізнати по тому, як він уживає її. В Джойса це слово з тими дивовижними розтираннями, яких він спонукає зазнавати його в «Поминках по Фінеґанові». В Бекета – група слів, формула. Якщо Джойс знаходить слово, Бекет знаходить готову формулу й робить до неї вставку, яка змінює та оновлює її. Крила необхідности – це, звичайно, кліше. А Бекет пише: «…я полетів до матері на курячих крилах необхідности». Цей прозаїчний птах, навряд чи здатний літати, запроваджує відтінок іронії. В іншому місці душа Молоя поривається до якогось об'єкта й «напнулася на своїй гумці». Отак охарактеризований порив душі набуває бажаної тональности – гротескної й негативної. Бекет полюбляє гумку не менше, ніж велосипеди.