Сэмюел Беккет - Молой

Молой у своєму поводженні в житті – антижитті – був би досконалим інтровертом, що заявляє, як перед ним герой твору «Кінець», що йому добре у своєму ящику, що в його випадку є суто метафоричним. Він був би там герметично закритий, згідно з моделлю, про яку згадано в романах «Мерфі» і «Bot», Ляйбніцевої монади, якби його автор не дав йому несподіваного, можна було б майже наважитись сказати, неймовірного виходу: «…мені траплялося забути не тільки хто я, а й те, що я існую… Тоді я вже не був тим закритим ящиком… падала перегородка, і я наповнювався, скажімо, корінням і досить скромними стеблами». Це своєрідний пантеїстичний екстаз, і в романі більше немає його прикладів і згадок про нього.

«Хто я?» – це головне, основоположне питання ідентичносте. Погане поводження незграбного асоціального елемента неминуче привертає до нього увагу поліції, що, оскільки він не має з собою ніяких інших паперів, крім газетного паперу для гігієнічних потреб, хотіла б більше дізнатися про нього, тобто знати його ім'я. Він не знає його; за його словами, «усвідомлення моєї власної особи загорталося в анонімність, яку часто було важко прозирнути». Тієї пори, коли Бекет перекладав свій твір англійською мовою, він знайшов термін, кращий за анонімність: namelessness, безіменність. Молой опиняється без ім'я, його годі назвати, серед інших об'єктів, що теж навряд чи мають ім'я. Вот перший відчув цей удар і це одкровення іншости, яку важко засвоїти, перед річчю, яку він хотів називати горщиком, яка скидалася на горщик, проте не була горщиком. Ми добре бачимо, що перевірка ідентичности, яка так тривожить і лякає Молоя, – це щось інше, ніж поліціянт, хіба що він належить до якоїсь світової поліції. Як на мене, ніщо, а насправді й ніхто не є тотожним по суті зі своїм виявом, для досить вимогливого сприйняття ніщо не є таким, що його можна було б упізнати або назвати. Молой цілком може бачити незнайомців, – а хто не є незнайомцем? – яких він позначає літерами А і Б, але все в них лишається невизначеним і не могло б стати пізнанням. Він пливе разом з ними в аморфній випадковості, що буде, коли він натрапить на неї, пішовши від Лус, іронічно названа, на згадку про Ляйбніца, наперед визначеною гармонією: це абсурдний вимір усякої діяльносте.

А і Б: їхні рухи, як їх сприйнято, не свідчать ні про яку раціональну інтенційність, не мають сенсу (так само як і уступ у романі «Вот» про двох настроювачів роялів), це тільки тимчасові марення видимого простору, в якому вони пересуваються, випадкові й невизначені. Непридатні для конструювання, не піддаючись у своєму непевному становленні сукупносте можливих конструкцій, проте незначущі, вони все-таки годяться, щоб завести їх, згідно з нездоланною схильністю людей, у простір чужого, що став придатний для засвоєння й перетворений навколо них у «пейзаж», як помітила набагато критичніша і схильна до відкриттів свідомість Морана: «Я зробив там цікаве спостереження: земля в тому місці й навіть хмари на небі мали ту особливість, що лагідно спрямовували очі в бік табору, немов на картині видатного майстра».

У яких стосунках Молой перебуває з реальністю, що, річ неможлива, не була б сфабрикована? Ці відносини, ці невідносини, ця незнищенна чужість світу, мають вирішальне значення й породжують те, що можна було б назвати елементом відваги. Йдеться про забраний у Лус «предмет, що й досі інколи ввижається мені». Він докладно описаний, неначе той величезний механізм, що його ліліпути знаходять у Людини-гори, Ґулівера, і що лишається незбагненним, незважаючи на величні засоби «наукового» дослідження: годинник. «Я… не міг ані зрозуміти, для чого він може придатися, ані сформулювати якусь гіпотезу про це. Вряди-годи я діставав його з кишені і з подивом прикипав до нього очима… я був певен, що цей предмет непристойний і має якусь суто специфічну функцію, яка завжди буде прихована від мене». Молой доходить аж до аналізу глибоких причин душевного стану, породженого в ньому: «…не могти знати, знати, що не можеш знати – ось унаслідок чого зникає спокій у душі нецікавого дослідника». Ось як те, що ми надто тупо, надто по-буржуазному називаємо підставкою для ножа, може внаслідок нез'ясованости свого призначення породити дивну насолоду від ірраціональности, таку любу Бекетові після «Мерфі», надто у формі ірраціональних чисел: не випадково Молой потім одразу згадує про насолоди поділу двадцяти двох на сім.

Ми пригадуємо головний епізод у «Нудоті», корінь каштана: «Я вже не пригадував, що то був корінь. Слова зникли, а разом з ними і значення речей, способи їхнього застосування, слабенькі орієнтири, що їх накреслили люди на їхній поверхні».