Сэмюел Беккет - Молой

З одного боку, ще до своєї «зміни» Моран засвідчує дивну морфологічну схожість із Молоєм, проте в деталях, які привертають до себе увагу. На відміну від Молоя, він постає перед нами в неділю поряд зі своєю служницею і священиком, мов досконалий буржуа, що дбає, щоб усе відбувалося відповідно до правил, було повчальним, несхитним і дріб'язковим. Його фах, який ми вже бачили у творі «Мерсьє і Кам'є», – слідчий, приватний детектив, повинна бути якась причина, чому автор обрав його, і цей фах такою мірою непов'язаний із загальним тлом поданої картини, що ми відчуваємо спокусу пошукати того зв'язку деінде.

Передусім можна запитати, чи Моран справді має «природу», протилежну природі Молоя. Згідно з одним баченням існування, яке не було чужим і для Бекета, про що свідчать його власні слова, Моран грав «свою» роль, – каже він десь, і це свідчить, що він має звичай іти аж до кінця своїх ролей, – тож його можна вважати за напрочуд штучну людину: «фабриковану», як каже він сам. «Несказанна столярня», – каже він знову, ще категоричніше. Бекет вважав себе, можливо, не так за столяра, як за екскурсовода. В такому разі руйнування штучної людини буде лише руйнуванням шат особистості, а утвердження внутрішнього безладу після відмови від зовнішніх подоб, стане водночас і поверненням до життя – на лихо.

Молой – син, що має матір, а втім, незвичайний, і він дуже мало може навчити нас про відносини насильства і гноблення, які в очах Бекета, здається, поширюються з родинної групи на соціальну, немов унаслідок фаталізму людських відносин. Так само і його другий герой, Моран, репрезентує повчальні відносини батька і сина.

«Ваш син піде з вами», – саме в такій формі оголошено розгортання тих відносин, зосередженість на яких з боку Бекета тим паче варта уваги, що не має безпосередньої біографічної причини: він відчував би спокусу побачити в них прикриття й перетворення материнської агресії, зрештою, нецікавої, в батьківську аґресію, що може набувати різних символічних значень, як-от у п'єсах «Чекаючи на Ґодо» та «Кінець гри». Ми, звичайно, маємо право сумніватися, що відносини Морана батька й сина цілком аналогічні відносинам Поццо і Лакі. Контрасти приголомшують. Але придивімося до образів. Моран звірився нам, що якусь мить міркував про можливість бути пов'язаним зі своїм сином довгою мотузкою, а потім подумав, що краще, коли син ітиме попереду нього, а не позаду, як він думав спочатку. Постійна присутність цих образів і підтримка їхнього значення характерні для Бекета.

Автор запропонував нам карикатуру на пуританське виховання. Потреба все контролювати й завжди тримати наготові репресії та покарання просто нав'язлива. Все може стати об'єктом спокуси – і марка з колекції, й кишеньковий ніж. Усяка спокуса прагне радости, а всяка радість небезпечна: «Згубний принцип насолоди», – каже Моран. Рішуче слово батька має вести сина «шляхом огиди до тіла та його функцій». А сам він насолоджується своїм завданням, пов'язуючи образ дитини з огидними і бентежними фізичними образами – великими сідницями, запертям, яке потребує клізми. Всі дріб'язкові винаходи батька стають для нього джерелом лихої радости. Це все ми побачимо і в Гама в п'єсі «Кінець гри», вдаються до цього й батьки та діти, і вдавані сини.

Але повернімося до функції: як Вот був слугою такого собі Нота, що жив десь у центрі речей і мав тільки непевні, протеєві видива, а Владімір і Естраґон сподівалися потрапити на службу недосяжного Ґодо, так і Моран є «аґентом» невидимого Юді, чиє ім'я досить прозоро натякає на давнє метафізичне юдео-християнське гноблення, свої накази він передає через «посланця» (angelos, як і в Ґодо) на ймення Ґабер. [1]

Ми не знаємо, чого Нот сподівається від Вота, здається, простого свідчення свого існування, надто важливого для метафізичних_створінь, існування яких сумнівне. Ґодо просто грається можливістю використати двох волоцюг. А в романі «Молой» Бекет куди ясніший. Юді сподівається від своїх аґентів, що вони збудують, – можна було б навіть сказати, проаналізують, – особистість певних «клієнтів», і найдивовижнішою рисою аґентів, якщо вірити Моранові, є те, що вони з радісним серцем беруться за завдання, яке руйнує їх. Але принаймні цього разу чинить спротив сам слідчий, Моран не хоче братися за пошуки Молоя. Завдяки цій вигадці Бекет прагне символізувати своє становище автора вигадок, винахідника героїв. Він і справді почувається, – візьмімо «Неназванного» – осередком глибокої суперечності: з одного боку, відчуває неясну необхідність, обов'язок писати, а з другого – все в ньому опирається тому, що він усвідомлює як примус, якому він підпорядкований; як примітивні народи перетворюють у богів навколишні сили, так і він приписує тому примусові непевний особистий статус: «вони», «консорціум», переслідувачі, що з'являються в кожному творі, представлені тут Юді, що знову постає перед нами як «господар Морана» у творі «Неназванний». Отже, можна стверджувати, що зобов'язаний, у цій функції письменника, написати «рапорт», Моран, хоч якою псевдоособистістю забезпечать його, – це Бекет. А втім, картина, яку він будує зі створених образів – своєї ґалереї небіжчиків, – Мерфі, Вота, Мерсьєра й Кам'єра, до яких додаються Молой і Малон, оповідач з твору «Неназванний», коли, одержимий своїми безвартісними «мішками тирси», отими «цапами розгрішення», і сповнений огиди до них, бо вони тільки відволікають, тоді як, згідно з його виразними словами, він заповз у них, сподіваючись навчитися чогось (на собі самому). Він вирішив більше ні з ким не розмовляти, крім себе. У випадку кожної згадки про свою репресивну могутність Бекет (або його персонаж) знаходить неминучу самотність, яку він намагався розвіяти своїми вигадками. Моран, що дотримується без обговорень закону Юді й Ґабера, запитує себе спочатку, чи ця організація не є просто міфом. Трапляються миті просвітління, «й ці просвітління інколи були такі виразні та гострі, що я починав сумніватися в існуванні самого Ґабера… вважав, ніби тільки я відповідаю за моє нещасне існування». Поява і стирання образів, що становлять суб'єктивний, фантасмагоричний світ поступово змінюються. Коли Ґабер з'являється знову, ми здогадуємося, що він радше привидівся, а коли він промовляє, то «далеким голосом», що в усій творчості Бекета (див. «Попіл») означає неприсутність. Ґабер зі свого боку, «не розумів жодного слова» з того, що казав йому Моран.