Богумил Грабал: Барон Мюнгавзен

За кордоном слава його тим часом росте, а вдома Грабалові книжки читають із-під поли. В СРСР його ім'я згадують лише тоді, коли треба обуритися занепадом чеської літератури, вчасно порятованої доблесною Червоною Армією. Натомість радянському читачеві пропонують таких соцреалістів, як А. Плоудек або «чеський Корнійчук» — Ян Козак. Цей останній виголосив чималу промову на з’їзді очоленої ним Спілки письменників ЧССР, за переклад якої можна подякувати «Всесвітові», бо ж саме з неї ми довідалися, хто насправді є гордістю чеської літератури і чиї книжки варто шукати. Були це розкритиковані й облаяні Козаком Грабал, Гавел, Шкворецький, Кундера, Ашкеназі, Голан, Голуб та інші.

З 1976 року Грабала починають потрохи знов видавати: з'являється німбуркська трилогія «Містечко над водою» — «Пострижини», «Красна туга», «Арлекінові мільйони», повість «Як я обслуговував англійського короля» та кілька збірок оповідань і спогадів.

Режим мусив рахуватися зі світовою славою Грабала: 1988 р. йому повернули членство у Спілці, а наступного року ощасливили ще й званням заслуженого письменника ЧССР «за великий внесок у творення соціалістичної культури». Хоча кожен уважний читач Грабалової прози добре бачив, що чого-чого, а якраз «соціалістичної культури» письменник ніколи не творив.

Критика писала про Грабала, що він одружив сюрреалізм із соцреалізмом. І справді, героями його перших книг були здебільшого чеські робітники, люди праці, але описані переважно поза роботою — у пивницях, шинках, вдома, на забавах. І всі вони тішаться чудесним життям, ба навіть захоплюються ним, як і належиться у справжньому соцреалістичному творі, але це захоплення є не чим іншим, як своєрідним комплексом Швейка — тішитися геть усім, навіть у біді знаходячи розраду. Фактично Грабал висміював соціалістичну дійсність вустами простих собі балакунів, котрі на кожне явище мають своє власне судження і, так само як Швейк, сиплять мов з рукава життєвими прикладами.

У багатьох оповіданнях Грабал пориває із традиційною сюжетною прозою, відмовляється від безпосередньої характеристики персонажів. Розмови, спогади, потік свідомості нанизуються одні на одні, витворюючи якусь безперервну лінеарну конструкцію. Грабал перемішує справи важливі й абсолютно пусті, випадкові й логічно узгоджені на засаді зіткнення контрастів: гумору й жаху, сентименталізму й вульгаризму, комізму й трагізму. Такі зіставлення дають цікаві гумористичні й гротескні ефекти. А все це Грабал знаходив у повсякденні, забарвленому народною уявою й фантазією.

Грабал любить зображувати світ людей з узбіччя, людей, чиїм життям жив і він, працюючи то в ливарні, то на паперовому складі, то на колії і ніде не добиваючись жодного поступу у своїй кар'єрі. Люди ці зі спонтанним оптимізмом кидаються в нурт життя й пливуть за течією, а коли товчуть лоби об каміння порогів, то намагаються знайти цьому якнайсвітліше пояснення. Життя їх ніколи не розчаровує. А що найдивніше — не вчить нічому.

Письменник шукав поезію в прозі буднів і, на відміну від «снів наяву», котрі творили сюрреалісти, творив «сни вголос». Прикладом цього є «Уроки танцю для старших і уміліших». Це невелика повість, котра складається лише з одного речення, збудованого за принципом потоку свідомості, в якому минуле перемішується з теперішнім, а події дійсні — з вигаданими або ж відомими з чуток.

Грабал сам вважав, що він лише переливає життєву правду на папір і що роль його обмежується селекцією та монтажем. Вибирав з того, що підслухав і підглянув, найцікавіше — перлини слова і міфотворчості (недаремно ж перша збірка його оповідань мала назву «Перлини на дні»), і творив з них таке намисто, яке мало водночас смішити читача й забивати йому подих.

1986 року в Торонто вийшла книжка Грабала «Просвіти», наступного року там побачили світ ще дві книги спогадів — «Весілля в хаті» і «Нове життя». Усі три томи написані від імені письменникової дружини. У «Просвітах» знаходимо дуже цікаву характеристику Грабалової літературної творчості: «Мій чоловік і його писанина — це суцільний безлад, бо він ніколи не дбав про стиль писання, навіть не намагався, я знала граматику слабо, але розумілася на тім, що мій чоловік властиво ніколи порядно по-чеському писати не вмів, його писанина справляла враження перекладу з чужої мови, якихось нотаток, котрі ще треба опрацювати, ледь-ледь нашкіцованих епізодів, що вимагають марудної роботи… Однак мій чоловік саме це високо в собі цінив, був повен ентузіазму, коли міг покинути отой свій текст недоробленим, напіврозваленим, аж таким, що сипався з нього тиньк і поставала гола стіна, крихка цегляна кладка… Тою своєю базграниною мій муж нагадував мені празькі подвір'я, де поневіряються покинуті рештки риштовань, де суцільні завали довкола переповнених смітників, писанина мого чоловіка — то власне забуті й полишені рештки старих будівельних матеріалів, якихось невідомих уламків, дротів, батарей парового опалення, різного дрантя, котре вивозять під час недільних збиранок мотлоху, мій муж писав так, мовби писанина його була віддзеркаленням того всього, бо навіть сам про себе казав, що відбитком його текстів є старі подвір'я, вибиті шиби колійового клубу, і що саме так, як він пише, зодягаються робітники».