Богумил Грабал - Барон Мюнгавзен

— Так, тут є чого жалкувати. То чудове м’ясо. Тетеруки живляться ягодами і молодими пагонами. Але чи знаєте ви, яка то радість для мисливця тетерука підстерегти? Коли здалека долинає його токування… а ще кажуть — тирлування… себто клацання дзьобом… Щось на зразок цього…

З кишені плаща сторож вийняв олівець і сильно постукав по скрині.

— Під час цього клацання можна підкрастися ближче. Але тільки-но він замовкне — мусите завмерти… Він зробив кілька стрибків і завмер посеред сакристії. Потім застережливо поклав пальця на вуста. — Пст. Тепер треба чекати, поки настане коркування… ну, так, якби хто корок з пляшок витягав. Отак! — Всадив у писок зігнутого пальця, зі всіх сил втягнув щоки, а потім раптово висмикнув пальця. — Отак! Але з місця ані руш!

— Бо він би фуркнув, нє?

Шеф тільки кивнув, бо знав, що як озветься, тетерук умить спурхне. Він дивився тепер вгору, на гілку, звідки тетерук признавався в коханні тетеручкам, що невідь-де ховалися.

— Вже світає… на тлі неба видно короля птахів, коралі в нього набрякли від крові… він надимається і шовгає… — шепотів шеф, далі повернув голову і почав токувати, гельготіти, хляпаючи себе долонями вздовж ніг. — Це є так зване шовгання. Тоді птах нічого вже не чує, можна спокійно підскочити під саме дерево.

Шеф зробив два стрибки вперед, і сторож побачив, як він зводить рушницю і цілиться в готичну троянду, котра запинає дуги склепіння; обережно зігнув вказівного пальця, і сторож виразно побачив, як закоханий, смертельно поранений птах спадає з гілки на гілку, аж врешті хляпає на вологу з ранкової роси хвою.

Якусь хвилю обидва стояли в суцільній тиші.

Першим закричав шеф:

— Але ці нинішні стрільці?! Полюють на тетерука, як на куріпку! То бандитизм!

— Пст… то є церква, — нагадав сторож. Потім повільно згорнув стихар і сховав його в скриню. — Ех… багацько я стратив. Шкода…

— От бачите! — радів шеф.

— Але ходімо вже, — сторож закашлявся і поплескав себе по грудях. Газети глухо зашелестіли.

Йшли вони потемнілим приміщенням. Там, де закінчувався строкатий хідник, двері були прочинені, а вулиця була залита світлом, у якому мигнув червоний трамвай.

— З вулиці гарний вид на церкву, а з церкви гарний вид на вулицю… — прошепотів сторож. — Але прошу звернути увагу на вічне світло.

— На що?

— На вічне світло, — повторив сторож.

— Ага… вічне світло… здається, ледь-ледь моргає.

— О-о, добре було б, якби воно хоч трохи моргало, — захихотів сторож. — Воно взагалі не горить. Не горить, але пан декан піклується лишень про те, щоби розмістити там неонове світло. Розумієте — неонове! А вічне світло в нас не горить… Пан декан на злам голови летить кудись над Сазаву, аби собі помилуватися течією води… а вічне світло вже цілий тиждень не горить. Пан капелан жене на мотоциклі до Модржан, аби заграти в баскетбол, а потім при ватрі тринькатиме на гітарі ту свою пісеньку: «Там вдалині Шанхай, туди мій човен плине…», і йому не вадитиме, що вічне світло згасло. Лишився я тут сам… і без вічного світла.

Сторож похляпав себе по блюзі.

— Чи це правда, шефе, що наш капелан і ви маєте до спілки одного мисливського пса?

— Такі бздури міг оповісти тільки наш Гантя.

— Так. Це він мені сказав, а ще казав, що пса того кличуть Арнольд фон Тюбінген і що пополудню мусили завезти його до псячої клініки, бо йому кліщ у вухо скочив.

— Пресвята Богородице! Той чоловік заведе мене до криміналу!

— Пст! Ми знаходимося в церкві.

— Таке вигадав. Христе, яку має фантазію! Мої друзі провідують мене з сумними обличчями і обзирають з усіх боків, бо Гантя наплів їм, що я звар'ював. Я — і зварював. І після цього я маю вночі заснути… — бідкався шеф. — Але приходьте до нас по газети! — накінець вигукнув він добродушно і браво покрокував у бік майдану Карла.

У першому номері «Всесвіту» за 1991 рік уміщено листа читачки з Запоріжжя, в якому вона благає не друкувати більше на сторінках улюбленого «Всесвіту» Б. Грабала, А. Мальро, К. Вольф і особливо Е. Йонеско.

Список небажаних для пересічного читача письменників можна продовжити, бо подібні листи надходять і в редакцію «Иностранной литературы»: потрапляють до цього списку здебільшого визначні письменники, серед яких чимало й Нобелівських лауреатів. Така вже наша соцреалістична дійсність, що маючи один-єдиний часопис зарубіжного письменства, мусимо догоджати геть усім верствам населення, наражаючись раз у раз на діаметрально протилежні судження і взаємовиключні побажання.