Iван Франко - Лис Микита

Се й тебе жде, пане Лис!»

Лис поблід, почав тремтіти,

Наче перший раз на світі

Новину таку почув;

Далі, руки заламавши

І лице слізьми облявши.

На все горло так зарув:

«Ой-ой-ой, годино чорна!

Яць загиб, душа моторна,

І проклятий Цап іздох!

Ох, окрадений Микито,

Твій найбільший скарб десь скрито!

Що ж почну я! Ох-ох-ох!»

«Що се ти верзеш, брехуне?» -

Цар до нього гнівно суне.

«Царю, вбий мене тепер!

Се ж мій скарб пропав безцінний,

То й я жити вже не склінний,

Ліпше б я відразу вмер!

Га, я думав, що на Яця

І на Цапа можна здаться.

Через них я й передав

В запечатанім пакунку

Скарб для тебе в подарунку -

Світ такого не видав.

Там діамант був чудовний,

Що вночі, мов місяць повний,

Серед потемків світив;

Там був перстінь рубіновий,

Що склоняв всіх до любови

К тому, хто його носив.

Се цареві слав я радо,

Для цариці ж ще свічадо*

Смарагдове приложив:

Хто глядівсь в нім за погоди,

Набирав здоровля, вроди,

Навіть мертвий би ожив.

Отакі цінні клейноди

Я, не надіючись шкоди,

Через Яця передав.

Чи ж міг думать я хоть хвильку,

Що вб'є Яця Цап Базилько,

Щоб дарунки зграбував?

А тепер же, рідна мамо!

Яць погиб і Цап то само,

Де ж я скарб свій віднайду?

А на мене злі язики

Тут звалили гріх великий,

Щоб упхати у біду.

Царю, й ти, Царице-пані,

Всі підозріння погані

Геть відкиньте, сплітки всі!

Щоб потомки не судили,

Що ви шилом відплатили

Найвірнішому слузі!»

Втих Лис. Цар насупив лиця,

Та захлипала Цариця -

Страх чутливая була,

Ще й по добрім підвечірку,

Бо сама, обдерши шкірку,

З'їла смачно чверть Вола.

«Ні,- почав знов Лис по хвили,-

Бачу, вороги закрили

Ваші царські очі знов!

То й мені життя обридло!

Бо підданих сила й світло -

Царська ласка і любов.

Так прощай же, білий світе!

А ви, кляті, виходіте,

Завзятущі вороги!

Хто що мав мені закинуть,

Виступай! Чи жить, чи згинуть,

Будем биться без ваги!

Що ж вас, труси, не видати?

Лиш позаочі шептати

Вмієте, а щоб в лице

Стати сміло, доказ дати

І життям за правду стати,-

О, то вас нема на це!»

«Брешеш, навісний брехуне! -

Крикнув Вовк і сміло суне

З-між звірячої товпи.-

Я з тобою биться хочу.

Клятий твій язик вкорочу,

Щоб не брав ти нас на кпи!

Перед бога й царські очі

Я стаю й бороться хочу,

Та на смерть, не на життє,

Щоб ствердить, що ти поганець,

І брехун, і ошуканець,

Топчеш все, що є святе!

Не те, що мені творив ти,

Але всі звірячі кривди

Против тебе ставлю я.

Не за себе хочу мститься,

А за теє, що Вовчиця

Перетерпіла моя.

Слухайте, яку публіку

Він зробив їй, що й довіку

Не позбуться їй знаку.

Над ставом сидить Вовчиця,

Лис надбіг і аж давиться,

Смачно рибу їсть жарку.

«Що се ти їси, Микитко?» -

«Адже рибу»,- каже швидко

Лис. «Та дай же ж і мені!» -

Просить жінка. «Що вам, тітко,

Риби хочесь? Поглядіть-ко,

Тут в ставку їх тьма на дні!»

«Е, в ставку! Чи я не знаю?

Що ж, коли їх не спіймаю!» -

«Тіточко, я вас навчу.

Я ж їх ловлю всяку днину:

Де лиш сіть свою закину,

Десятками їх тащу!»

«Що за сіть?» - пита Вовчиця.

«Сього зараз мож навчиться.

Ось зо мною лиш ходи!»

Сніг був, вітер на болоню,

Став замерз, одну лиш тоню

Хтось протяв серед води.

От сюди-то припровадив

Лис Вовчицю й так їй радив:

«Тітко, гляньте, що тут їх!

Лиш у воду хвіст запхайте,

Подержіть та й витягайте -

Риб спіймете повен міх!»

І так щирим він чинився,

Так Вовчиці піддобрився,

Що повірила вона:

Поквапно на лід присіла,

В ополонку хвіст встромила

Та й держить, держить - дурна!

«Лисе,- каже,- щось щипає!» -

«Цить, то риба так хапає».

А то хвіст хапав мороз.

«Лисе, може, вже тягнути?» -

«Е, ще мало мусить бути,

Ще потримай, поки мож!»

«Лисе, тисне щось і мика!» -

«Цить, се щука є велика,

Та така, немов баран!»

А то хвіст обмерз вже кріпко.

«Лисе, тягну!» - «Ні, ще дрібку!

Бач, хапається шаран!»

Далі вже терпцю не стало,

Шарпнула вона помало -

Не пускає. «Ой, тягни,-

Каже Лис,- тут риб так много!

Витягай же їх, небого,

Щоб не розтеклись вони!»

Шарпнула ще раз Вовчиця,-

Ні, хвіст у леду держиться!

Тягне міцно - аші руш.

«Тітко,- Лис рік,- дякуй богу,

Ось з села нам на підмогу

Люди йдуть, зо двадцять душ!»

Як Вовчиця теє вчула,

Зо страху себе забула -