Марко Вовчок - Три долi

— А що в вас?

— В нас хазяїн вмер, i поховали.

— А тепер як?

— Воду носимо, бублики печемо.

Дiвчина було говорить спокiйно, стоїть свiжа — а тут б слухати нiяково: дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече… Бувають такi в бога!

Нам день минав, день розсвiтався, весна йшла грiючи; наближувалася зима з морозами — усе здавалося якось нудно, якось докучливо… Були в нас давнi радощi; були в нас старi сумування — до їх тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсiм не так було! Тодi, як серце та душа живi, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме, а тут вiтаєшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеє як шелестить! Глянеш на поля, на луги — якi поля, якi луги! Аж смiється щось в тобi…

А вже як життя лiчиш своє понедiлком та недiлею, то все тобi байдуже: що нове, то заклопоче тiльки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безв'їiшне!

Такеньки ми жили. Коло нас однi люди вмирали, нарождались другi… Часом звали нас на весiлля — ми ходили на весiлля… Найчастiш я ходила до Марусi.

Марусi не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гiркої, та од живої води… їй сонечко не так свiтило, як нам; їй i пташки iначiй щебетали…

Чи великий, чи малий час збiг — мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузi була:

— Отсе й менi вмирати, — каже, — отсе i моя година! Бiжи, Химо, до священика, проси — нехай пише зараз до Катрi, щоб приїхала поховати матiр. Бiжи, любко, не барися!

Знов написав лист священик, знов туди грошi послали.

— Отсе, не їде Катря! — мутиться мати. — Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвiдати, побачити… Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона… Чи я вже її не побачу?

Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: "молитимуся за материну душу, а грошi на поминання вiддала — будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати".

— О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! — промовила мати i заплакала. — Поховай мене, Химо, — говорить менi. — Поховай мене гарненько. Тобi буде нехай наша хата, се тобi нехай буде. Пом'яни мене, голубко. Сядь до мене ближче, любко! Близенько сядь! — усе прохала мене.

Перед смертю говорила:

— Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, — послужи їй, серце, не покинь!

Усе богу молилась, все молилася — до останньої години. Тихо i сумно вмерла.

Як її поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дiсталося. Ми стали її дожидати.

Дiждали.

Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, — ранок славний, ясний, пахучий: уночi дощ перепав.

Я вибiгла за ворота.

— Катренько, де ти?

Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця i хрестила мене. За нею Катря.

Катря теж мене перехрестила — ледве на мене глянула вона — i за черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятає — забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко…

— Ох, як же втомилися ми, — почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорнi свої ряси одну по другiй. — Вже їхали ми, їхали, та й годi сказали.

Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось захолодiла… На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, iз своїм поглядом безпричасним… А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй покривальницi!..

Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!

Черниця знов говорить:

— Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! — А там додає: — Вже сонечко пiдбилося на снiдання…

Глянула на Катрю — Катря стоїть, не чує i не озивається.

— Сестро! — до Катрi, посмикаючи її мiцненько за рукава. — Треба нам пiдживитися?

— Як завволите, сестро Меланiя, — одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомонiла.

— Дiвчино! — прикликає мене сестра Меланiя. — Ходи лишень ближче, — як на iм'я?

— Химою звуть, — кажу.

— Химо, чи не дала б ти нам поснiдати?

— Зараз iзготую, — кажу.

Почала я готувати снiдання, а черниця за мною у комору, пшона одмiряє у глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набирає; хлiб крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стiл застеляє, - жвава та хапкая. Господи-свiте!