Марко Вовчок - Три долi

Маруся за ним пiшла.

— Прощавай, — каже менi, — спродай усе, пересилай грошi.

— Марусе, — говорить їй мати, — усе ти спродуєш, а в тебе дiтки…

— Я знаю… я не забуваю.

Попрощалася з нами, дiток пригорнула, — пiшла, її до острогу не впускають.

— Мiй чоловiк там, — доводить вона усiм.

— Твiй чоловiк повинувачений — йому там i сидiти, — тобi не можна.

— I я винна.

— У чому винна ти?

— Винна й я, коли вiн винний.

— Годi! Iди геть собi! — кажуть їй, жалiючи. Вона не йде.

— Що ж ти признаєшся, що винна ти? — питають в неї знов.

— Винна.

Казали їй руки iзв'язати. Посадили мiж злодiями, мiж убiйниками, молоду та добру. Два мiсяцi iз тижнем вибула вона з чоловiком там, поки їх випустили.

Дiтки в нас були. Усе питають: "де мама?", усе кличуть: "мамо!"

Маруся не одмiнилася — тiльки пiшла молоденька, а повернулася сива, як голубка.

А я ще, стрiчаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: тi ж очi, чоло теж, — коли вона стала другу хустку зав'язувати, аж шовкова сивина забiлiла.

Оселилися вони знов у своїй хатi, у глухiм дворi, бо вже не було там нiчого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло — усе вже спродане було… Дiтки гомонять самi однi, i вже така їм утiшка з того, як горобцi прилетять — зацвiрiнькають або голуб попогуде; не полохають, самi притуляться пiд тином, радiючи.

Чайченко усе хворiв, усе болiв; вiд людей наче ховався; з хати не виходив хiба пiзно, крадькома, за горiлкою у чуже село. Пити вiн став дуже.

Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши руки, очi приплющував, — десь сильно в його голова болiла… Другого разу бачила — вiн спав… Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. "Мислi ж мої, мислi! До кого ж ви прийшли?" — сказати, та й годi! "Багато жалю мого буде, — не буде вже моєї любовi".

Мене сватало два женихи… Еге ж! Згадується менi часто чоловiк Палiй, що як в його дитина втопилась, хата згорiла, — вiн iшов улицею та весiлля забачив i каже: "А тi люди ще женяться!"

Згадувався менi чоловiк Палiй… Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний — я не пiшла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити — не схотiла робачком стати… Вiн пожурився за мною та з iншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, — вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний — вiн i любив якось, наче бився.

Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрiнути. Як вiн очима на мене свiтив! Мати жалкувала, що я не пiшла замiж; батько тiльки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Вiн об неї не говорив, та вже й нi об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатiв не дбаючи. Його Катря одцуралася, — вiн усiх за те вiдцурався людей: i своїх рiдних, i чужих. I вже до смертi такий остався самотнiй i неласкавий. Як занедужав вiн на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрi, чи не приїде вона з батьком попрощатись. Написав священик, i грошi їй послали.

Тяжко було одного дня батьковi дуже, — мати сидiла бiля його та й каже:

— Друже мiй! Дитина наша приїде до нас.

Вiн разом пiдвiвся сам, дивиться на неї. Мати знов каже:

— Катря до нас приїде.

Дожидали Катрi — Катрi не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав — як дожидав! I мертвiв, i оживав. Анi слова нiколи не промовив — чому не їде, чи буде — анi одного! Тiльки звечора казав: "я помру завтра". На завтра i вмер вiн.

Як поховали його, то в кiлька днiв лист од Катрi прийшов, що, пише, "молитимуся за батька мого душу, а грошi, що менi присланi, на церкву божу вiддала, — будуть поминать, будуть грiхи iзбирать…"

Знов жилося…

Була в нас у слободi бублечниця, а в неї наймичка — велика, чорнява дiвчина, роботяща, а вже непотороча така, як рiдко, — то, було, стрiнешся iз нею, питаєш: "Що робили ви?" — "Воду носили, бублики пекли", — одкаже вона спокiйно. "А завтра що робитимете?" — "Води принесемо, бублики спечемо". — "А позавтрому?" — "Будемо воду носити, будемо бублики пекти".

Вмер в їх хазяїн — дiвчина трохи заклопоталася, поки його поховали.