Іван Багряний - Огненне коло

— Який же він? — питає білявий хлопчина, з акценту, видать, лемко, тоскно позираючи вгору, в задимлене, вібруюче від гудіння сталевих джмелів небо бажаючи на власні очі побачити того, що сидить в тих пекельних машинах. — У, дияволяка! (Крізь сльози безсилої люті). Який же ж він?

— А чорт його знає,— відповідає йому втомлено якийсь степовик і далі цідить глумливо, саркастично: — Може, там якась Гризодубова літає… Его ж…

— Або Йосипенкова, — вставляє інший байдужим тоном.

— А вона ж умерла! — заперечує інший.

— А мало їх там е?!

— І то правда… Сволота!

— Авжеж (чиясь гірка-гірка іронія, жаль, глум, тремтіння в голосі).

«Дійсно, — думає Петро, чуючи цю химерну розмову. Вони з Романом сидять осторонь і теж зіпають від утоми. — Дійсно, — думає Петро, — б'ють нас без жалю й без пощади, вмираємо ми тисячами, а мало хто бачив ворога живого у вічі. А хто й бачив — не роздивився. Глянути б! Глянути б в чортячі його очі. Хоч перед смертю. Отак зблизька. Спитати в нього, доки він буде нас мучити, та й пальнути б йому в ті його прокляті очі, випустити увесь магазин з автомата!»

— Що ти на це скажеш, Романе? — питає Петро вголос, машинально.

— Та що ж… — зідхав Роман, думаючи свое. — Може, й Гризодубова.

Ось група вермахтівців сидить і чекає, щоб здатися в полон. На неголених, замурзаних обличчях повна байдужість і… спокій. Вони ждуть полону, як щастя. Ще недавно ці солдати скаженого фюрера не сміли розраховувати на жодну милість, не сміли й не могли думати про полон інакше, як про підлу зраду, приниження чести, вони не думали про жодний полон. Де! Вони так героїчно машерували вперед. Вони так героїчно окупували й тероризували безборонне населення, здобували безборонних дівчат… Нарешті, вони так героїчно вішали й розстрілювали молодь (оцю саму українську молодь) по всій Україні, а останній час особливо в Галичині… Ну, може, не вони персонально, але їхнім іменем і за їхньою мовчазною згодою. Вони — як цілість. Вони її вішали по всіх площах і перехрестях… Вони так героїчно паци-фікували Волинь, Галичину, Закарпаття… Вони так героїчно гнали в рабство до свого райху сотні тисяч, де, мільйони української отакої молоді… Вони це робили в багатьох випадках і персонально, а взагалі, у всіх випадках вони це толерували, покривали.

А тепер от вони сидять і ждуть полону. Полону, як щастя. Як рятунку від кари, рятунку від смерти.

Дивпо…

Біля них поруч сидить група українських вояків. І між тими вояками та німецькими солдатами відбувається химерна, пророчиста своїм змістом, хоч і зовсім млява розмова. Німці пропонують юнакам здаватися в полон і самі ж з того сміються, показуючи рухом руки навколо шиї ту перспективу, яка цих юнаків у полоні чекає, «петля». І піддають жару сентенціями, що українців свої ж брати повішають, і так їм і треба, — їх чекає доля зрадників.

Українці — зрадники. Ха!

І недоговорювали справжнє підрунтя того «ха». Але це було й так зрозуміле, а саме: «Та ж хіба від унтерменшів можна чогось кращого сподіватися!!!» Інша справа — вони, вони нікого не зрадили. А крім того — вони солдати і на сторожі їхнього життя стоїть міжнародний закон про полонених… Вони підуть до полону та й скоро будуть дома… Страхіття ж про. большевиків — то байка.

Хтось не витримав та:

— Ех, ви, куролови! Чого ж ви поспішаєте до полону? Ви ще нічого не втратили, ви ще тільки здаєте награбоване. Ваша батьківщина ще десь далеко, й щойно тепер приходить потреба її захищати. Досі ви світ завойовували, а тепер приходить потреба власну батьківщину захищати!

— Еге ж, — додає інший. — Ваша ж земля ще не починалася. Ви ще маєте щастя її бачити…

На це один із німців відповідає досить злорадливо й уїдливо:

— Так, наша земля ще не починається. І вона не почнеться для руїн і горя. Ми її врятуємо від заглади тут, здавшись генде гох і тим скінчивши війну. Ваша ж земля скінчилася, й вся вона обернена на попіл…

І вам немає рятунку, хлопці, немає, зовсім немає!..

— Так, так, — закивали його комради схвально. — Немає рятунку. Ваша земля скінчилася, хлопці…

— Почнеться й ваша та й теж скінчиться, — вставляє хтось із досадою й ноткою відчаю. — І вона теж буде обернена на попіл. На попіл і на сажу!..

— А так, — згодився якийсь старий вояк, закивав з гіркою міною, — А так. Від «тих» не можна захиститися, байка, «квач»! Вони голі й босі, вони голодні, вони їдять варену пшеницю або сиру кукурудзу замість хліба й чоколяди, і пруть все вперед, і б'ються, як чорти… Як чорти!!