Іван Багряний - Огненне коло

З мови безпомилково можна було зробити висновок, що то псе рештки їхньої дивізії. Лише зрідка чулася німецька мова з імли.

Ні, видно, не судилося Петрові й Романові зорганізувати відділ і вирватися з цієї пастки. У можливість вирватися ноодинці вони не вірили. І через те вони не квапилися. Якщо судилося вмирати, то для них велике питання, де краще їсти тую землю, тут чи трохи далі. Яка ж ріжпиця, якщо вмирати.

Одначе вони встали й теж пішли. Але пішли не на південь, і не на захід, а так, навскоси, пішли помалу, все надіючись надибати якусь організовану групу. А вже як зневіра остаточно опанувала їх, вони несподівано знайшли те, чого шукали. В темряві почувся гомін і сміх — бадьорий, веселий, безтурботний сміх. Хлопці нашорошились і взяли автомати на поготівлю. Постояли, дослухаючись… Над шляхом сиділа група людей, вони курили й про щось гомоніли. З мови видавалося, що то ніби свої, а в той же час ніби й не свої, забагато російських словечок, вроді «да», «канєшно», «дайош». Петро й Роман помалу посувалися вперед. Аж поки не підійшли щільно до тих, що гомоніли, а підійшовши, сіли з ними поруч на канаві і аж самі здивувалися, що на них ніхто не звернув уваги. Якийсь хлопчина поволі розтягуючи слова з насолодою, як фаховий, закоханий у свій власний голос оповідач, розповідав про Броди, де він «собственною персоною» був. Розповідав доброю ядерною українською мовою, лише іноді ввертав іронічно поковеркані російські або німецькі словечка, як-от «шпрехав» «тріпкав», «гози», з чого наші хлопці зробили вже твердий висновок, що це свої, дивізійники, і відідхнули відпружено. А оповідач розгортав картину нічного бою в Бродах. Він говорив про жаскі речі спокійно-спокійно, ніби про оранку на зяб, але саме тому його оповідання й було цікавим, епічним… їх туди було кинуто на допомогу, їхню кулеметну сотню, і от вони були в тім бою, і він теж. І видерся. І от тепер оповідає… Він подавав репортаж, як сторонній безсторонній звітодавець, що все спокійно і старанно зафіксував у своїй пам'яті. Як ішли до бою «ті» — гвинтовочки й фінки на мотузочках, в кишенях сухий горох і варена пшениця (харчі!) всуміш з патронами, ганчіряні шапочки-вошоловки набакир, — ідуть, жують пшеничку й смалять з «фінок» у кожен стовп, в кожен ріг, у білий світ, в ніч. Печуть світляними кулями в небо… І кричать, кричать, самі себе підбадьорюють, ніби гучки на полюванні, на мисливській облаві… І падають, падають, як зрізане колосся…

Як боронилися «ці», цебто вони, «то єсть ми». Паніка. Ярмис. Пальба. Пальба не в людей, а в їхній крик, бо людей тяжко було дочекатися, щоб угледіти як слід, — головне, за страхом нічого не видно, жижки не витримують. Командири розбіглися раніше, з самого початку, найперші; спершу розбіглися командири німці, потім наші, лишилася сама «махорка», «то єсть наш брат», — кожен став сам собі генерал.

Почувши про «махорку», хлопці захвилювалися, затурбувалися. «Хто це?!» З дивізійників ніхто так не міг говорити, такого епітету вживати! А оповідач вів далі про бідолашну «махорку»…

Лишилася «махорка»!

Але та «махорка» все-таки добре воювала: відступали по згарищу, по черепках, по попелу… А тут як налетіла авіація!..

Далі йшов опис того, як налетіла авіація. Хоч всі тих палетів бачили самі немало, але так ніби оце вперше чули. Оповідач намалював картину нічного бомбардування Бродів. Спершу «він», «Іван», «наш» навішав паникадил у небі й зробив видно, як удень.

А тоді як налетіло їх сила-силенна тих чортових Іванів, може, з сотню або й дві, та як почали «давати прикурити»! Так били, що аж «паникадила в небі носило сюди та туди». Земля хиталася…

Після загального опису оповідач спиняється на одній деталі, яка йому найбільше запала в око, «навіки стоятиме у душі кілком», така страшна. В самий розпал бомбардування з пекла, в яке обернулися Броди, раптом вискочила легкова машина, німецька, з якимсь начальником, з генералом, «може, й з нашим». Вискочила та й мчить шляхом, це вже на околиці. Машина відкрита і видно, як той начальник у ній поклони б'є й дивиться на паникадило… Аж тут як не «рипне» якась півтонова просто попереду. Тую машину вхопило і понесло геть у небо, та й кинуло геть метрів за сорок. А генерал з неї вилетів та й ще полетів метрів з двадцять, та й упав перед нами посеред шляху. О!

Мовчанка. Тиша. Всі вражені малюнком. У тій тиші хтось плямкає губами, прикурюючи цигарку, та крізь плямкання, спокійним-спокійним голосом:

— Ну, й що ж він розказував?